"Білі мотилі, плетені ланцюги..."моновистава за мотивами листів та новел Василя Стефаника.
Прем'єра – 1997 р.Виконавиця – Лідія ДанильчукРежисер – ІРИНА ВОЛИЦЬКАХудожник – Дарія Зав'яловаСвітло – Євген Копйов
Режисер:Стефаник не характери пише: це згустки екзистенції. Якщо є побут, якщо є психологія, то вона згущена до символу. Тому завжди відчувалася неадекватність сценічної передачі Стефаника його текстам. Якщо грати соціально-побутово чи соціально-психологічно, то ми все одно не зможемо досягти трагізму Стефаника. У нормальному житті такого не відбувається. Це може відбуватися тільки у тому згустку екзистенції. І якщо його грати психологічно, то можна збожеволіти. Ми спробували зовсім інакше підійти до цих згустків емоційних – через асоціації, через метафори, через ритм.
(І. Волицька. З розмови з глядачами після вистави)
Все жорстко і аскетично – емоція закута у відібраний акорд рухів, які подекуди вибухають то темою самоти, то темою смерті, то щастям буття.
(Н. Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук)
Актриса:Актриса Лідія Данильчук володіє Стефаниковою стихією на рівні – кажу це беззастережно – ментального двійника автора. Відтворено трагедію прозору і чисту.
(Н. Корнієнко. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук)
Якби я не зіграла цієї роботи, то, вважаю, що процвиндрила б власне життя. Персонажі Стефаника – це образи, з якими я виросла, і навіть діалект той самий. Воно просто в мені кричало... Як зіграю цю виставу, мені так легко-легко. Крізь неї промовляє щось таке, що мені не належить.