За п’єсою Павла Ар’є.
Вистава про пересічну бабусю, яка відмовилася кидати своє обійстя у Зоні Відчуження. Її донька з чоловіком та дитиною пробували навчитися жити у Києві. Але не змогли. Дитину, яка через радіацію мала “особливі потреби”, цькували й били однокласники, чоловік, ясна річ, спився, тож вона вирішила повернутися додому, до села, до мами своєї – Баби Прісі.
Автор тексту описує банальні, побутові сюжети з життя звичайного українства у Зоні Відчуження: продукти й пенсія, які спеціальним автом привозять раз на кілька тижнів, дільничний, який розривається між служінням владі і загальнолюдськими цінностями, відірване від реального життя телебачення, зрештою – бабуся, яка у свої 86 живе історіями про Раїсу Горбачову і таємну гілку метра, прокладену від її хати до Києва.
А Бабу Прісю зіграв Олег Дмитрович. На початку я був здивований і насторожений. А у кінці, вибачте за гучні компліменти, зрозумів, що ця роль – одна з найголовніших його ролей сьогодні.
Бо
«доти, доки я можу думати, я ходитиму слідом за тією циганкою, яка невідомо звідки з’явилася й ніде не має своєї домівки, а полюбляє орлині гнізда. Яка ходить так низько згорблена, і раптом здіймається понад асфальтом, щоб ноги її не залишали жодних слідів. За любов’ю, я міг би сказати, за нею, якої ми не можемо схопити й привести сюди, яка ніколи нічого не викаже. Її ніде не знайдеш. Навіть там, де вона саме зараз була».
