Діалог у надзвичайному стані («Київський щоденник» у музеї Пінзеля).
Міркування щодо природи подій, які віднайшли початок у локальнім протесті в Києві (звідти назва – «Київський щоденник»), під час моєї роботи над серією виросли у роздуми про те, що визначає природу людського взагалі, як незначні у власній буденності погляди, дії та спрямування трансформуються під час критичних обставин або у героїзм, що межує зі святістю, або у злочин. Цей фрагмент вступного тексту, що я його написала для однойменної книжки у 2016 році, видався мені влучною відповіддю на питання про те, чому і яким чином виникла ідея показу аркушів «Київського щоденника» серед скульптур неймовірного Пінзеля.
Мої періодичні розмисли про загадкового Майстра завжди перетворювалися на якусь дивну двоїну відчуття. З одного боку, роботи Пінзеля відбувалися в мені як беззаперечний вінець барокового мистецтва взагалі. Така впевненість базувалася переважно на інакшості Скульптора, який наче перевершив бароко, перетнув межу стилю й опинився у своєрідній опозиції всьому іншому бароковому загалу. З іншого боку, у його скульптурах екстатичний спазм лише затуляє кричущу очевидність невідповідності своєму часу. «Свій час» щойно було вжито у календарному сенсі – натомість Пінзель ігнорує подібні обмеження та проривається з власними святими у сучасне метамодерне сум’яття. Тобто річище свого часу розташоване у Пінзеля перпендикулярно, крізь. За Вельфліном, поняття стилю невід’ємне від світогляду, де людину ідеалізовано, а «тіло несе безпосереднє віддзеркалення душевного життя даної епохи». Але Пінзель «вистрибує» з конкретної окремої доби! Окрім бароковості, зі зворохоблених форм підморгують аніме та комікс, його скульптури не відокремлені «музейним склом», вони тут, близько, зараз. За часів Відродження термін бароко мав значення нечесного прийому у торгівлі або ж брехливого від початку силогізму. Реальність дурить нас, попри те, що містить сутність речей, ба більше – вона нікуди цю сутність не ховає. Пінзель просуває лезо сущого поміж декорацій реального. Недосяжна майстерність Пінзеля одночасно ховає й розкриває несамовитий шал того, що можна означити як зараз, ось. Навіть оптично його форми, з одного боку, неначе протягнуті через цифровий фільтр, викривлені технічно, а з іншого – настільки живі й опираються будь-яким прийомам техніки, ніби щойно швидко намальовані, ледве встигаючи за полум’ям думки. Пінзель влаштовує глядачеві «торговий трюк», пастку, фатальну двоїну, де неможливість вибору означає вибір.
Саме це я побачила у роз’ятреній буденності від початку революції 2013–2014 років і впродовж подальших подій. Реальність стала бароковою та відкрилася, проявилася, вивалила паруючі нутрощі, почала подавати знаки та одночасно плутати цими знаками. Отже, я брала видиме вкупі зі жмутом алюзій, міфів, чуток, кривих сподівань тощо задля збереження цієї плутанини в цілості, без купюр. Таким чином «щоденникова» форма мого висловлювання була продиктована необхідністю оминути вибіркове бачення, обрати все як воно є.
Влада Ралко, Київ, 2019
Вхід безкоштовний.