Як українці з поляками за Львів воювали: сьогодні 103 роки з початку Листопадового чину

Сьогодні, 1 листопада, виповнюється 103 роки з початку у Львові Листопадового чину (Листопадового зриву).

У 1918 році у ніч на 1 листопада півтори тисячі українських військових захопили у Львові поліцію, пошту, всі залізничні станції, радіо, банки, відключили міський телефон і міжнародну телеграфну лінію. В цей день на міській Ратуші було піднято синьо-жовтий прапор. У перше з 1349 року у місті Лева була українська влада. Як це сталося і які історичні наслідки мало для історії міста та країни, читайте у спецпроєкті 032 «Цей день в історії міста».

Передмова для українського повстання у Львові

Нагадаємо, що у жовтні 1918 Львов, як і останні майже 150 років, ще залишався головним містом коронного краю королівства Галичини та Лодомерії з початку Австрійської, а потім Австро-Угорської імперії.

Але за чотири роки Першої світової війни стало зрозуміло, що «клаптева» монархія Габсбургів іде до свого неминучого краху. Не залишаючи спроби залишити під владою династії нові держави на руїнах імперії, імператор Карл 16 жовтня 1918 року видає відозву до «своїх народів», якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав.

Після цього маніфесту за красномовним виразом історика Володимира В'ятровича «між українцями та поляками починається змагання, хто швидче проголосить власну державність на уламках Австро-Угорської імперії і кому же відійде Східна Галичина».

18 жовтня у Народному домі (зараз Будинок офіцерів) у Львові збираються українські депутати від Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, делегати від політичних партій та духовенства, які утворюють Українську Національну Раду — президентом якої обирають депутата австро-угорського парламенту, адвоката Євгена Петрушевича.

Також 19 жовтня Українська Національна Рада приймає маніфест про створення української держави в межах української етнічної території (Східна Галичина, Буковина, Лемківщина).

Але де-факто реальна влада залишається за австрійським урядом. Ситуація загострюється тим, що 1 листопада до Львова зі Кракова повинні приїхати члени польської Ліквідаційної комісії з наміром проголосити Львів частиною нової польської держави. І для цього у поляків, як і українців теж були свої підстави.

 На початку 20 сторіччя майже 50% населення у Львові були поляками, у той час, як українців було менше — тільки 20%, а ще 26,5% населення міста євреями. Але у самій провінції Східна Галичина українці складали переважну більшість -71,45% від усього населення краю.

Австрійський намісник у Львові Карл фон Гуйн відмовився мирно передати владу українцям, зауваживши, що у нього на це не має наказу з Відню. Але сьогодні відомо, що на той час фон Гуйн уже вів перемовини про передачу влади полякам.

«Якщо нині не займемо Львів, завтра його займуть поляки!», - заявив молодий сотник січових стрільців Дмитро Вітовський.

Дмитро Вітовський (1887 - 1919). Сотник Легіону Українських Січових Стрільців,

31 жовтня на засіданні членів Української Національної Ради (УНР) було прийняте рішення негайно взяти владу у Львові й у всьому краю.

Захват влади у Львові

1 листопада українці мали у Львові 1400 стрільців та 60 старшин — не так багато, щоб встановити повний контроль над 200-тисячним містом. Тому було вислано наказ до підрозділів легіону УСС у Чернівцях вислати підкріплення. Українці розрахували, що австрійці та угорські підрозділи не будуть чинити опіру, а поляки з початку мали у Львові тільки 500 бойовиків, які до того не були обʼєднанні єдиним командуванням.

У четвертій годині ранку 1 листопада українські підрозділи у Львові перейшли у наступ. До 7 години, не втративши жодного стрільця, зайняли урядові будинки — Галицького крайового сейму та магістрату, і стратегічні пункти міста — вокзал, пошту, летовище, цитадель, в'язниці, декілька військових складів та інтернували коменданта Львова Пфаффера. У цей же день відбулася формальна передача влади від австрійського намісника Раді УНР.

 Ну а самим яскравим символом української перемоги у цей день став піднятий на вежі Ратуші український прапор. Цікавий факт у цей у Львові не знайшли жодної жовтої тканини тож прийшлось з допомогою шафрану пофарбувати у золотий колір білу хустинку, а потім вже зшити її з синьою частиною прапору.

Але поляки не змирилися з поразкою. Ще у ввечері 1 листопада польські підрозділи австро-угорської армії почали збройне повстання. Також у Львові поляки створюють Команду оборони Львова та відкрили пункти набору добровольців. Специфікою польського повстання було велика кількість неповнолітніх, іноді зовсім малих дітей — яки відомі під назвою «львівські орлята».

Легкість захвату влади у Львові зіграв поганий жарт з бійцями. Багато січових стрільців вважали, що все вже завершилося і розʼїхались по домах — на 2 листопада Вітовському доповіли, що з 1500 в українських підрозділах залишилося тільки 650 бійців.

А поляки навпаки перейшли у наступ. 2 листопада польські сили зайняли райони Політехніки, Собору Святого Юра, костьолу Святої Єлизавети, оточили головну пошту та Цитадель. Великою стратегічною помилкою стала втрата залізничного вокзалу. Два десятки стрільців не змогли оборонити від переважаючої кількості поляків вокзал, який перейшов під їх контроль вже у ввечері 2 листопада.

Але 3 листопада українці отримують довгоочікувані підкріплення з Чернівців — 800 добре озброєних січових стрільців — і війна за контроль над містом Лева розвернулася з новою силою. Українці переходять у наступ, захоплюють цитадель та прилеглі квартали та спробують повернути контроль над залізничним вокзалом.

4 листопада виявилося, що ні українці, ні поляки не мають змоги повністю опанувати місто.

Фронт, який утворився 4 листопада, практично не змінювався протягом двох тижнів. Він проходив по вулицях Стрийська — Кадетська — Коперника, через головну пошту — Галицький сейм (сучасний головний корпус університету імені Івана Франка) — Собор святого Юра — площа Бема (нині Князя Святослава) — Янівська вулиця — Клепарівська — Шпитальна — Замарстинівська. Поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці утримували середню і східну частини з Високим Замком і вокзалом Львів — Підзамче.

Як не дивно, під час запеклих боїв — поляки та українці продовжували шляхетно та з повагою відноситись друг до друга. Так, на вулиці Городоцькій у часі між боями розпалювали вогнища — там були разом українці та поляки, виголошували спільні тости.

Український хорунжий Зенон Русин наказав припинити вогонь, щоби надати польскому майбутньому письменнику Юзефу Вітліну можливість перейти через вулицю, щоб повернутися додому.

9-11 листопада на Високому замку зʼявилася українська гарматна батарея, яка завдавала полякам дошкульно вогню. Польські сили за допомогою авіацію спробували знищити батарею, але без успіху.

13 листопада Українська національна рада ухвалила тимчасовий Основний Закон, згідно з яким створена Українська держава отримала назву – Західноукраїнська Народна Республіка, також були визначені кордони, прапор, герб.

Євген Петрушевич

Євген Петрушевич став президентом ЗУНР, Кость Левицький – главою уряду, а Дмитро Вітовський – державним секретарем військових справ ЗУНР.

Українці могли отримати чисельну перевагу, коли на допомогу їм прийшли три тисячі січових стрільців з Білою Церкви. Гетьман Скоропадський дав наказ Окремому загону січових стрільців Є. Коновальця підтримати українців у Львові. Але командування загону прийняло рішення залишитися в Наддніпрянській Україні і взяти участь у поваленні гетьманського уряду. Але Львов таки отримав допомогу від Скоропадського. За його наказом 3-й Одеський авіаційний дивізіон у повному складі вилетів у Галичину і в Красному заснував авіазагін УГА у складі 11 літаків.

Фатальним для українців стала можливість поляків знову отримати значне підкріплення з Польщі.

20 листопада з Перемишля до Львова прибула потужна група польських військ підполковника М. Токаржевського. Його гарнізон налічував 8300 солдатів і офіцерів, 61 кулемет, 45 гармат. І знову поляки переходять у наступ.

Український штаб на чолі з полковником Стефанівим віддав наказ залишити Львів. Вночі 22-го листопада українська залога, останній український підрозділ захисників міста, відступив зі Львова.

У боях за Львів українці втратили загиблими 250 вояків, близько 500 наших воїнів дістали поранення. Приблизно співрозмірними були й втрати поляків, у яких загинуло 277 учасників бойових дій та 910 бійців були поранені.

Сьогодні могили загиблих за те, щоб Львів був українськім і їх супротивників поляків знаходяться рядом на Личаківському цвинтарі — майже через кілька десятків метрів поховані, як польські орлята та й українські січові стрільці та бійці Української галицької армії.

Українці у листопаді 1918 року програли першу битву за Львів, але кров наших героїв була пролита не дарма.

Історик Вячеслава Вʼятрович вважає, що  події Листопадового чину зіграли важливу роль в історії України. “Тим не менше ця ніч з 31 жовтня на 1 листопада показала, що Львів є не австрійським і не польським, а споконвічним українським містом. І за нього, як і за Галичину у цілому будуть боротися. Листопадовий чин став поштовхом для створення Західноукраїнської Народної Республіки, яка вже через два місяці обʼєдналася з великою Україною у соборну державу".