Європейський авторитаризм IT-нації, або репортаж з самого серця Білорусі: це Мінськ, сябре, "Місто Сонця"

Після розпаду СРСР, 15 колишніх республік несподівано отримали вже неждану, але все ще жадану самостійність – Незалежність. І доля кожної з них розвернулась по-своєму: хтось більш успішно демократизувався, хтось – менше, сам процес лібералізації незворушно чекає на свій час за плечима навіть найзатятіших авторитарних режимів.

Україна – і сусідня їй Білорусь – мають стільки ж спільного, скільки й відмінного, і завше цікаво порівнювати, що і як, куди повернулося в двох країн, які неодноразово опинялися в рамках одного кордону якоїсь іншої імперії. Але імперії падають, режими зникають, деякі ж речі не змінюються, а кореспондент видання 032.ua відвідав столицю дружньої нам Республіки Білорусь – "Місто Сонця", Мінськ.

Як доїхати

Між Львовом та Мінськом – 613 кілометрів асфальтованої дороги, всі жарти про яку – чиста правда. Варто лишень перетнути кордон, як автівку миттю перестає трусити і дрібно вібрувати всіма пасажирів транспорту. Машиною цю відстань на північ можна подолати годин за 8, якщо вірити картам Google на слово. 

Також до Мінська регулярно ходять автобуси, курсують потяги, BlaBlaCar й стабільне авіасполучення. Квитки на будь-який транспорт варіюються від 900 гривень – і вище, до 12 000 в середньому.

Що вкрай важливо знати перед поїздкою в Республіку Білорусь, або ж – в Рэспубліку Беларусь, – між нашими країнами діє безвіз, однак громадяни України можуть перетнути кордон лише за наявності закордонного паспорта чи паспорта старого зразка.

ID-картки категорично не приймаються через один технічний момент – ID-картка громадянина України не зчитується жодними прикордонними приладами, тож, щоб не вертатись з-під границі назад, варто тримати цю інформацію у голові, плануючи свою поїздку у "Місто Сонця".

Мітинги та безпека

Останнім часом в Білорусі було дещо неспокійно. Наприкінці зими в Білорусі відбувалися мітинги проти так званої "поглибленої інтеграції" з Росією. "Поглибленою інтеграцією" політологи назвали імовірний процес створення Росією та Білоруссю нової союзної держави, що б дозволило президентові Російської Федерації, обійшовши конституційне правило "не більше двох президентських термінів", надалі втримувати владу в своїх руках.

Але нікому в Білорусі, ані громадянам, ані самій владній верхівці, ця ідея не сподобалася. Особливо яскраво Олександр Лукашенко, президент республіки, висловився з цього приводу після того, як стало відомо, що Росія відмовила Білорусі у знижках на газ та нафту. І, на радість багатьом білорусам, варіант з "поглибленою інтеграцією", найімовірніше, наразі відпадає і не загрожує суверенітету республіки.

І якщо спершу протестувальників, чиї лозунги збігалися з позицією влади, не чіпали, що було нехарактерним для білоруської політичної системи. То наприкінці 2019 року правоохоронні органи різко почали переслідувати та затримувати учасників акцій на кілька діб, також виписуючи величезні штрафи.

Дисонанс зник, а все одно неприємно. У Львові, до слова, впродовж того періоду відбувалася акція солідарності.

Мітинги 2019 року, Фото з відкритих джерел

"Лагідний" авторитаризм

Нюанс в тім, що, хоча політична система Білорусі начебто й класифікується як президентська республіка, по факту це – авторитарний режим. Сьогодні часто можна зустріти термін "гібридний режим" і це, попри розмазаність фокусу, доволі вдалий термін.

Гібридними називають ті політичні системи, які імітують інші політичні системи, здебільшого – демократичні, водночас не міняючи своїх "базових" авторитарних звичок, щоб якомога довше зберігатися в незмінності. Не дарма ж один з основних демократичних чинників – принципова змінюваність влади. І напротивагу цьому – ілюзія виборів. Коли кандидатів начебто кілька і між ними точиться якась боротьба. Але по факту, всі знають, хто переможе, бо вся "боротьба" імітується, контрьольована владними структурами.

Олександр Лукашенко

Олександр Григорович Лукашенко являється незмінним лідером нації з 1994 року. Він п’ять разів підряд перемагав на президентських виборах, і наразі перебуває в статусі найтривалішого голови держави серед всіх європейських країн, не рахуючи монархій.

Йому та деякій частці політичної еліти навіть якийсь час заборонили в’їзд до США та країн Європи. Також в Олександра Григоровича доволі велика родина і двоє його синів займаються помітні та вагомі місця в білоруській політиці. Але не зупиняймося на цьому всім нам знайомому та неприємному моменті, характерному для всього пострадянського простору. Хоча самим білорусам доволі складно з їхньою владою, особливо після 2010 року (читайте про це нижче у розділі "Плошча 2010").

Символіка Білорусі: національний, давній, себто автентичний прапор Білорусі; старий та новий герби; офіційний прапор Білорусі, затверджений 1995 року Олександром Лукашенком

На туристах це зазвичай майже ніяк не позначається. Навіть більше, Білорусь, особливо після впровадження безвізового режиму з багатьма країнами – доволі популярна туристична держава. І Мінськ зокрема, з його поєднанням чогось такого питомо радянського, утопічно урбаністичного та неуникно модерного, доки в країні народжуватиметься молодь з відкритим доступом в інтернет, і все це – водночас.

На що подивитися, що відвідати й де випити?

Ось, гіпотетично, ви у місті. Чисто естетично, ідеально приїхати в столицю Білорусі потягом чи автобусом. Адже одразу навпроти трьох вокзалів, які разом утворюють Привокзальну площу, височіють "Мінські ворота" – так називається комплекс кварталів, головна окраса яких – дві симетрично збудовані вежі, між якими пролягає одна з центральних вулиць, вулиця Кірова.

"Мінські ворота", Вікі

Візуально, вони й справді нагадують ворота, і якщо вже в’їжджати у якесь місто, то чому б не зробити це у найкошерніший спосіб: багато ви знаєте міст, які б з одинадцятиповерхових веж зробили внутрішні ворота для гостей?

"Місто Сонця" – найкраща утопія

Сучасний білоруський письменник, художник і архітектор Артур Клінов визначив місто як "Місто Сонця", відсилаючи до відомого твору італійського поета й філософа часів епохи Відродження Томмазо Кампанелли.

Він написав перший твір, в якому описував утопію – ідеальне місто, місто якого не може існувати в реальності, а якщо придивитися, то різниці між утопією та антиутопією майже немає. Мінськ, як пише Клінов, завжди змінювався.

"Утопія" Кампанелли

Його руйнували безліч раз протягом історії і кожного разу місто відроджувалось геть інакшим. Мінськ, який можемо відвідати сьогодні – геть не той, яким він був 100 років назад і яким це місто буде у своєму "наступному" житті – передбачити неможливо.

"Ве́рхні Го́рад"

Серцем міста є район під назвою Високий ринок – це найбільш європейська частина міста в туристично-архітектурному значенні. Найближчий приклад – львівська Площа Ринок. Це одна з найтуристичніших ділянок міста і тут же ж збереглась найбільша кількість давньої архітектури. І зовсім близько протікає ріка Неміга, про яку ми згадуватимемо ще не раз.

До речі, саме епізод про битву на річці Неміга, який можна прочитати в літописі "Слово о полку Ігореві", по суті є першою згадкою про Мінськ в доступних нам історичних хроніках.

А взагалі, в Мінську все відносно нове у порівнянні з Львовом, наприклад, який наполовину складається з чистої (а та у свою чергу – з наполовину брудної) історії. Детальніше про це написано кількома розділами нижче.

"Битва на річці Неміга"

Challenge: знайти палаци Олександра Лукашенко. В Мінську їх 3, всього в Білорусі, за словами самого президента, – 17, тобто їх як мінімум 17. Палаци Лукашенка – це головний біль та типово мінські меми, спільні для всіх громадян. Збудовані за державні гроші, Палаци Спорту, Республіки та безліч інших – це такі собі резиденції Лукашенко.

"Хтонічний Мінськ" - один із палаців у центрі, 032

В одному з них, наприклад, Олександр Григорович традиційно грає з Путіним у хокей. Відзначаються нескромною розкішшю та абсолютною непрактичністю, за що негативно закріпилися у свідомості мінчан.

 "Кастрычніцкая вуліца"

Після такої собі офіційної частини, непогано було б розвіятись у неформальних посиденьках. Вулиця Жовтнева – одна з найоригінальніших у місті. По-перше, це вулиця стріт-арту. Щороку на ній відбувається фестиваль вуличного мистецтва Vulica Brasil, на який з’їжджаються не лише білоруські та африканські художники, а й митці з усього світу. І тут розташована культова мінська млинцева "Депо".

https://citydog.by/

Тут багато кав’ярень, кафе, інших різноманітних закладів харчування, в тому числі й веганські, бари, сувенірні, словом, така собі нейтральна територія тусування як "своїх", так і туристів. Всі будівлі колись були заводами, а сам район раніше був індустріальним, а вздовж дороги також прокладено закинуті трамвайні рейси, якими вже давно не ходив жоден трамвай.

"Вуліца Зыбіцкая"

І, оскільки Бог любить Трійцю, завершує наш перелік основних прогулянкових місць міста вулиця Зибіцька – найбільш "барна" вулиця міста. Ми довго вагалися, чи не поставити одразу її на перше місце. Як вдало пожартували в одному з цих закладів, Жовтнева – це для 20-літніх, а от Зибіцька – для тих, кому 30.

Неподалік можна, якщо не треба, відвідати Центральний парк Горького з унікальним 54-метровим колесом огляду з відкритими кабінками. Словом, це як наш Парк Культури, якби на нього було не байдуже і не шкода грошей. І в тій же ж локації – одна з найкращих, культових кав’ярень "Зерно".

Транспорт

Транспортна розв'язка Мінська – майже ідеальна. Транспорту багато, він ходить часто і окремими смугами, які нівелюють проблеми із заторами. "Сіре" на перший погляд місто Мінськ – грандіозна, утопічна структура придушеного хаосу, стриманого опору, наростального креативу та викрученого до максимуму "порядку". Фотографуватися біля будинку уряду, до речі, не можна.

Будинок Правління, agentika.com

Миттю, як з-під землі, біля вас виникне ввічливий, але дещо напружений охоронець, який змусить вас видалити вже зроблені знимки під своїм пильним наглядом. Якщо не пощастить – зітре всі дані з вашого телефону. Так, там так можуть зробити і ви нічого із цим не вдієте.

Метро

Мінське метро складається з двох перехресних гілок – червоної та синьої, зелену якраз будують.

Цікаво, що на карті метро відзначені найбільші спортивні об’єкти Мінська – і лише одна бібліотека у формі, увага, приготуйтесь, ромбокубоектадера. Ага, саме так: ромбо-кубо-ектадера.

Мінчани недолюблюють цю будівлю незрозумілої їм форми і у пам’яті спливає схожа ситуація з театром на Подолі у Києві, який охрестили крематорієм і категорично не приймали як арт-об’єкт.

Сам Олександр Григорович неодноразово заявляв, що бібліотеку будували всім світом і окремо 500 тисяч доларів в її будівництво вклав не абихто, а іракський президент диктатор Саддам Хусейн – 24 роки при владі. Авторитарні лідери схильні до дружби та підтримки один одного в жорстокому світі союзних демократій.

Спортивних об’єктів у Мінську ж побільшало після Європейських ігор, які 2019 року відбулись в Білорусі. Досі у місті безліч плакатів, агітуючих за спорт та здоровий спосіб життя, мовляв, ми не лише IT-, ми ще й спортивна нація. Чому IT? Саме білоруські спеціалісти розробили популярні сервіси Viber, Masquerade та комп'ютерну гру World of Tanks.

І при цьому всьому – це єдина європейська і пострадянська країна водночас, яка перебуває рівно між цими двома світами, в якій досі практикують смертну кару. Кількасот людей розстріляли за цим вироком впродовж існування незалежної Республіки. І хоча 2020 рік почався не так давно, півтора місяця назад, перші смертні вироки в Білорусі вже винесені.

Театри

Один з найвідоміших класичних мінських театрів – театр Янки Купала. Всі вистави проводяться виключно білоруською мовою і найближчим асоціативно він схожий з театром ім. М. Заньковецької.

Автор матеріалу відвідав п’єсу "Вечар" Олексія Дударова про білоруських старців, які тихо доживають свій вік у глибокому селі: діти про них забули, держава про них забула, пам'ять про минуле про них не забула – лишається лиш тільки підтримувати дух у тілі й тішитись такому довгому життю, намагаючись якомога менше згадувати пережиті війни.

Театр Янкі Купали, evertravel.me

Якщо ж хочеться андеграунду та гострих емоцій, слід відвідати Арт-простір "ОК 16" на вулиці, на якій ви вже пили – на Жовтневій. Вистави в цьому театрі жорсткі, актуальні й модернові. І ще один вагомий простір – культурний центр "Корпус", який також доводить, що Білорусь, як і схожі тим самим з Нею Україна, – перехрестя історій.

"Корпус"

Фото: serge_elephant

Мінськ. Ще не віджиле радянське минуле – і цілковито незнайома нам усім сучасність, об'єднана інтернетом. Авторитарний лідер IT-нації, в якій обмаль громадян спілкуються національною мовою.

Мова

Слово "сябр", вжите у заголовку, означає "друг". З початку ХІХ століття в Білорусі, як і в Україні, почався процес русифікації. Наші країни обидві увійшли до складу Російської імперії і процеси нівелювання національних мов відбувались за доволі схожим сценарієм. Русифікація, далі, на початку ХХ століття і до 1930-их років – білорусизація, доки сталінський режим остаточно не знищив основні прояви національного самостановлення України й Білорусі.

Так тривало до 1990-их років, доки на всіх нас не звалилася Незалежність і Білорусь, попри довгий "соціалістичний" період, активно почала створювати повноцінну національну державу з гімном, прапором, курсом на європеїзацію – та білоруською мовою.

Все обірвалось 1994 року, коли Олександр Лукашенко, "кандидат від народу й для народу", протиставив себе "інтелігенції", яка, так сталося, розмовляла білоруською. Лукашенко ж розмовляв "тросянкою" – сумішшю білоруської та російської, схоже на український суржик. Популістські обіцянки спрацювали, і Олександр Григорович ось уже протягом 26 років перемагає на виборах з таким результатом, ніби він справді єдиний живий політик в Білорусі.

Однак білоруська мова жива, нею цікавляться, нею спілкуються, щоправда, в окремих, спеціальних місцях – щоб знайти "білоруськість" в Білорусі, доведеться її пошукати. Наприклад, почути білоруську можна у транспорті, на вокзалах, написи вулиць виконані білоруською. В книгарнях, концептуально зосереджених на підтримці білоруської. Однак на вулиці, в закладах, в буденних розмовах її майже не чути. 

Вірш білоруської поетки Вальжини Морт, 032.ua

Вальжина Морт

На побутовому рівні майже ніхто не спілкується білоруською, хоча її, звичайно, знають і розуміють. Автору матеріалу пощастило потрапити на урочистий захід одного з найкращих учбових закладів Мінська, на якому зібрались представники всіх курсів, більшість викладачів, навіть випускники та засновники гімназії. І білоруською зі сцени говорили кілька осіб, хоча різні номери, театральні та музичні, виконували білоруською.

Білоруську мову трепетно бережуть та притримують у сховку. Є й такі, що зневажають її й асоціюють з чимось віджилим – по типу як в Україні є люди, які зневажають українську й називають її "селянською" чи "недомовою". Але й російська в Білорусі – це не те саме, що й в Україні. Російська мова в Білорусі певним чином належить саме білорусам і вона свого роду також може стати несподіваним чинником протистояння різним непрошеним гостям.

"Плошча 2010"

В лютому 2010 року від 10 до 60 тисяч мінчан вийшли на наймасовіший білоруський протест. Незадоволені результатами 4-их президентських виборів, мітингувальники вимагали повторних, але вже без Олександра Лукашенка, який набрав близько 80%.

Хоча за різними й неофіційними даними, не мав би набрати й 40%. Однак білоруська влада на діалог не пішла і внутрішні війська доволі жорстоко розігнали акції, побивши та затримавши десятки протестувальників, у тому числі – затримали й 7-ох кандидатів у президенти.

Протести в Мінську, фото: maxim_nm

Затриманих штрафували на карколомні суми ("за розбиті шибки"), а декого ув'язнили на кілька років. У Європі ці дії засудили, натомість в РФ доволі схвально зреагували на "демонстрацію сили".

Місто-герой

Є ще кілька вагомих моментів, які витворили Мінськ таким, яким він є сьогодні. В ході Другої світової війни, столицю Білорусі рознесли майже вщент і відбудовували буквально з руїн. Міста після  після закінчення бойових дій лишилось 20% – територія цієї країни була однією з перших, якою просувалися німецькі війська вглиб СРСР після "розриву" пакту Рібентропа-Молотова про ненапад.

Саме тоді, з 1941 року, почався період, який радянські історіографи найменували як "Велика Вітчизняна війна", однак поза межами Російської Федерації та кількох країн СНД цей період іменують цілком інакше. А саме – Німецько-радянська війна, складова Східного фронту, частина Другої світової війни, яка почалася з 1941 року. Новітня українська історіографія також дотримується цього канону.

Однак, це лише “частина правди”, вважає білоруський доктор історії Захар Шібеко. Адже до руйнування міста посутньо "доклалися" і радянські війська, всю відповідальність за свої дії та репарації спихнувши на німців по закінченню війни. Навіть після визволення міста, Мінськ пережив ще кілька авіанальотів.

Місто піднімали з руїн абсолютно всі його жителі. А видатний емігрантський критик літератури й корінний мінчанин Антон Адамович (Юстапчик) навіть присвятив травневому авіанальоту повість "Улюблене місто".

Ще один Мінськ

Залишки міста виглядали настільки безнадійно, що спершу була ідея просто збудувати нову столицю десь деінде. Далі ж від цієї ідеї відмовилися і вирішили перенести столицю в Могильов, в якому навіть встигли в ході цієї ідеї збудувати точку копію того Будинку Уряду, в якому раніше засідали в Мінську. Він, до речі, досі зберігся.

Ось і він

Але врешті-решт остаточним рішенням стало відновлення столиці з руїн. Радянські архітектори, розбираючись у ситуації, вирішили кардинально змінити план міста, а все, що заважало реалізації цього плану – знищити. Тобто багато напівзруйнованих мінських будинків можна було відновити, але якщо вони розходилися з новим баченням – їх донищували. Так, від 20% лишилося ще менше.

Ідеальною ілюстрацією радикальності змін може бути Петропавлівський собор, якому пощастило не бути збудованим "на шляху” радянських архітекторів. Однак якщо до війни собор "стояв" входом до вулиці, то після війни вулицю проклали з іншого боку собору. Тепер він до вулиці "стоїть" бочком.

Собор святих Петра і Павла, з Вікіпедії

А ще, як жартував білоруський стендапер Іван Усович, Білорусь – країна відносно маленька, тому в ній люблять хизуватися всілякими дивними речами. Наприклад, в школі учням весь час товкмачать, мовляв, пишайтесь, адже Білорусь – в самому центрі й серці Європи.

Але особливість такого географічного розташування Білорусі має свій мінус: цієї територією часто "проходилися" війська, якщо десь у Європі раніше починалися чергові війни. Але цей чинник радянська влада вирішила використати на свою користь і затялась ідеєю зробити з Мінська "Город Солнца" всього СРСР, а з міста Бреста – "золоті ворота" до нього.

Брест, 032.ua

 "Трагедыя на Нямізе" 1999 року

30 травня в столиці Білорусі святкували не лише Трійцю, а й "свято пива", організоване тамтешньою пивоварнею. Тисячі мінчан прийшли на концерт та гуляння, які відбувалися на березі річки Свіслоч, біля станції метро "Неміга". Але раптом, через різку, несподівану грозу з сильним градом, близько 2500 осіб вирішили сховатись від негоди в підземці, в якій сталася масова тиснява, внаслідок якої загинуло 53 людини.

Більшість загиблих – молодь, віком від 14 до 20 років. Найстаршим серед жертв було 36, 47 и 61 років відповідно. Також в ході тисняви загинуло двоє співробітників міліції, які намагалися запобігти подіям. Ця трагедія стала однією з найболючіших для Мінська на кілька десятиліть, а точні причини так і не встановлені.

Версії розходяться. За офіційними заявами влади, причиною трагедії став нещасний збіг обставин – слизькі сходи, надмірна кількість людей та нестійке жіноче взуття: 40 дівчат загинуло у тоді у підземці. Відкриті на кількох високопосадових працівників міліції кримінальні справи (через халатність) 2002 року перекваліфікували у статті, які не передбачають особистої відповідальності за смерті людей, а саму справу закрили.

Інші ж очевидці стверджують, що причиною тисняви стала група невстановлених молодих осіб, які спершу навмисне перекривали натовпу вхід до метро, а потім швидко втекли вглиб метро, через що й сталася ця трагедія. Роками станція метро "Неміга" стала місцем трауру: родичі та друзі загиблих приносили на станцію квіти, залишали запалені свічки.

30 травня того ж 2002 року на вході у підземку встановили меморіал у вигляді 53 квіток з бронзи (40 троянд і 13 тюльпанів – за кількістю загиблих жінок і чоловіків), розкиданих метафоричними сходами з написом "53 рубцы на сэрцы Беларусi. 30 мая 1999 года".

***

Між Україною та Білоруссю багато спільного, багато відмінного. Приїхавши в Мінськ, навряд в українців виникнуть такі ж незрозумілі конфузи в плані середовища, в якому вони опиняться, якби це була, скажімо, якась азійська країна. Можна сказати, що, взагалі, наприклад, не знаючи, в якій ти країні, в якому місці, без якихось чітких ознак, просто на вулиці міста, неможливо зрозуміти, що це за простір, настільки ми часом об'єднані спільним минулим. Але шукати схожості та відмінності й розповідати про них вдома – це як обмін досвідом та емоціями на міждержавному рівні.

Автор цього матеріалу, наприклад, зміг переконати кількох білорусів, що ніхто у Львові за російську мову не садить на палю. І познайомитися з кількома чудовими людьми, порозумітися з якими допомогла не наша й не їхня, а, здавалося б, третя мова, збігом обставин перетворившись на комунікативний місток, а не на спосіб відчуження та ненависті.