Майдан. Післямова

У жителів сходу України вкрали Майдан. Імена викрадачів відомі. Януковичи і азарови, лук'янченки та левченки, білі і матвієнкови, ківалови та вілкули, кернеси і добкіни, єфремови та кілінкарови зробили все, щоб побудувати інформаційну стіну, блокаду, щоб не пустити слово правди і дух свободи туди, де вони кували свій електорат.

23 роки вони захищали свої вотчини від «згубного впливу заходу», консервуючи свідомість людей на позначці радянських штампів.

На початку цього року керівник одного з місцевих телеканалів в Маріуполі виступав перед студентами журфаку МДУ. Одна студентка задала йому питання: «А чому ваш канал не показує новини про Майдан?» На що відомий у місті телевізійник пояснив, що це там, у Києві відбувається, і Маріуполя ніяк не стосується.

Виявилося, що стосується. Стосується не тільки Маріуполя - кожного жителя цієї країни. І можливо, саме відсутність правди про Майдан на сході України (а навіть південь давав набагато більш правдиву картинку того, що відбувається в столиці в силу того, що там просто більше незалежних ЗМІ) дозволило пропагандистам Кремля так легко обдурити сотні тисяч людей.

Ось лише кілька фактів, які повинні знати ті, хто сьогодні звинувачує українців, що вийшли на площу, у всіх смертних гріхах.

1. 21 листопада в Києві почалася абсолютно мирна акція. Тисячі людей, більша частина з яких - студенти, всього лише і просили, щоб влада виконала те, що сама ж і пообіцяла. Відмова від євроінтеграції після того, як цілий рік нам втовкмачували, як це добре, а в школах дітям проводили євроуроки, стала останньою краплею брехні, яка переповнила чашу терпіння. Виявилося, що Україна - не Росія, і брехати до нескінченності людям тут не виходить.

2. Вночі 30 листопада «Беркут» скоїв найжорстокіший розгін сотні студентів, які ще залишалися на площі. Понівечених молодих людей вкрив під своїм куполом Михайлівський собор.

  Для чого потрібно було бити абсолютно мирну молодь? Щоб залякати? Щоб назавжди відбити бажання протестувати? Напевно, ми вже не дізнаємося точної відповіді на ці питання. Але всі ми прокинулися 1 грудня в зовсім іншій країні. Країні кримінального тоталітаризму. І якби кияни, а слідом за ними і мільйони людей по всій Україні залишилися б удома, якби Януковичу зійшло б це з рук, навіть страшно уявити, в яку безодню звалилася б Україна. Без шансу відродитися.

3. Тільки після 30 листопада акція протесту втратила, по суті, приставку «євро». Українці вже не просили євроінтеграції - вони вимагали покарати винних у побитті студентів. І от коли цього не сталося, тоді і з'явився заклик до відставки Януковича. Ну а після появи снайперів, після того, як вони відкрили вогонь, причому не тільки по майданівцям, але і по силовикам (щоб розпалювати ненависть до революціонерів і не допустити єднання міліції з народом), іншого шляху для вирішення конфлікту, окрім як відставки президента, не було. На жаль, процедура імпічменту так і не була прийнята парламентом, а це означає, що лише добровільна відставка могла бути законним виходом із ситуації. Втеча Януковича перекреслила всі досягнуті домовленості і дала козир в руки російських пропагандистів. Саме втеча Януковича дозволила Росії заговорити про «хунту» і «військовий переворот». Насправді, переворот не трапився - у парламенті залишилися ті ж самі депутати, що були при Януковичі. Ось тільки коаліція їх розвалилася.

Сьогодні, через рік після тих кривавих подій, багато хто задається питанням: а чи не дарма все це було? Чого хотіли люди і що отримали в результаті?

Почнемо з першого. чого хотіли

Хотіли повного перезавантаження влади, зламу авторитарної, наскрізь корупційної машини та побудови демократичних механізмів управління.

Вимагали докорінної реформи судової системи і тотального очищення силових структур.

Заявляли про необхідність термінового реформування всіх сфер життєдіяльності держави.

Хотіли люстрації.

Домагалися євроінтеграції як єдино можливого вектора розвитку України.

І вимагали покарати винних у розстрілі Небесної сотні.

На жаль, доводиться констатувати, що більша частина вимог Майдану так і залишилася в розряді обіцянок і очікувань.

Отже, що вдалося досягти.

Перше і головне - договір про асоціацію з Євросоюзом було підписано. Вектор країни визначений, і повернути його назад вже нікому не вдасться. Навіть Путіну, який розв'язав війну, тільки б не відпустити Україну зі сфери свого впливу.

Прийнято закон про люстрацію. Процес очищення влади почався, хоча йде повільно і пробуксовує. Але, напевно, по-іншому і не можна.

Провели вибори Президента і перевибори парламенту. На жаль, це не дало нам підстави говорити про повне перезавантаження влади. Та й не могло бути по-іншому, адже вибори проводилися за старими правилами.

У той же час, зводити результат волевиявлення тільки до зміни олігархічних кланів було б неправильно. До влади прийшли люди не ідеальні, не стерильні, але адекватні. Вони заявляють про готовність проводити реформи і демонструють розуміння: без реформ Україна загине. Вперше до Верховної Ради потрапили молоді реформатори, раніше не заплямовані політичною діяльністю. Також вперше туди не потрапили комуністи. Все це разом дає Україні надію, що зрушення все-таки будуть.

А ось, що дає підстави розчаровуватися:

На жаль, реформи так і не почалися. Можна нескінченно довго нарікати на війну. Але не тільки вона стала причиною гальмування реформаторства. Стара політична традиція впирається з останніх сил і не хоче змін.

  Корупція нікуди не зникла, і навіть ні на сантиметр не поступилася своїми позиціями. Вона лізе з усіх щілин, нівелюючи зусилля чесних людей допомогти своїй країні в цей важкий для неї період.

Винні у розстрілі Майдану досі не покарані.

Силові структури не очищені. В регіонах досі в міліції працюють ті, хто навесні, не соромлячись, чіпляв до своїх мундирів смугасті стрічки і без опору здавав збройові склади.

При цьому Україна втратила контроль над частиною своїх територій, економіка валиться. Гривня знецінюється, а ціни ростуть як гриби після дощу.

Так чи означає це, що все марно, що Революція гідності завершилася нічим?

Зовсім ні. Адже основний результат революції - це ми з вами, це громадянське суспільство, що народжується,  суспільство відповідальних громадян.

Ми з вами стали іншими. Ми вже не боїмося міліцію і чиновників. Ми більше не хочемо «вирішувати питання», а хочемо жити за законом. Ми допомагаємо армії, яка захищає нас від російського агресора. Ми рятуємо голодних дітей і старих на окупованих територіях. Ми віддаємо продукти і гроші переселенцям. Ми беремо частину відповідальності на себе за те, що відбувається в країні. І нові ми не допустимо, щоб всі ті жертви, які поклала на вівтар революції Україна, стали марними. Нові ми змусимо обрану нами владу нарешті закотити рукави і почати будувати нову державу. Я не вірю в новий уряд - я вірю в нас з вами.

Анна Романенко