Шевченко першим вийшов на Майдан, коли там нікого не було, - львівський літературознавець

«Шевченко першим вийшов на Майдан, коли там нікого не було, коли самого Майдану ще не було. Він став першим українцем і першим європейцем», - вважає Богдан Тихолоз, український літературознавець і викладач Львівського національного університету імені Івана Франка. Про ці та інші думки щодо великого українського Генія – у спеціальному інтерв’ю з Богданом Тихолозом.

Богдан Тихолоз - український літературознавець, франкознавець, поділився своїми думками про легендарну постать української літератури – Тараса Григоровича Шевченка.

-  Пане Богдане, на Вашу думку, чому творчість Тараса Шевченка через століття стала справжньою «духовною зброєю», яка надихала учасників Євромайдану та увесь український народ на боротьбу за свої права?

-  Навряд чи ще якихось півроку тому хтось міг передбачити, за яких обставин і в якій країні відзначатимемо Шевченкові великі роковини – 200-річчя від дня народження. Утім, як на мене, магія круглих дат (нехай і з двома нулями!) блідне порівняно з разючою правдивістю Шевченкових пророцтв, що здійснюються на наших очах: «…Україну злії люде / Присплять, лукаві, і в огні / Її, окраденую, збудять…»; «А майдани / Кров почервонила»; «…Якби були / Одностайне стали… / Не плакала б Матер Божа / В Криму за Украйну»… Цей ряд можна продовжувати й далі, бо віщі образи та перестороги зі сторінок «Кобзаря» немовби ожили у відблисках полум’я Майдану, а Шевченкове слово зазвучало з новою силою та переконливістю, неначе б очистившись у революційному горнилі від численних ідеологічних нашарувань і тенденційних кривотлумачень». Здається, – сьогодні  Шевченко нарешті повернувся. Утім, він нікуди й не йшов. Це швидше ми повертаємося до нього – як до себе.

-  Яким нове молоде українське суспільство в ці дні бачить славетного Кобзаря?

-  Сьогодні говорити про Шевченка – чи радше думати про нього, перечитувати його твори, відкривати наново – це не формальна данина ювілейним святкуванням, а глибока внутрішня потреба – екзистенційна, особистісна, національна. У дивовижний спосіб Шевченко знову постав перед нами не тільки як геніальний поет, виразник колективного несвідомого українського народу, а й як національний символ і водночас жива людина з плоті і крові, наш сучасник і сподвижник у боротьбі за гідність і свободу.

-                     Чому саме Шевченко надихає Україну на боротьбу за незалежність, адже в українській літературі є безліч поетів?

-                     Тому, що Шевченко – це Україна. Відповідь напрочуд проста й самочевидна до банальності. Тільки що цю самоочевидність кожне покоління має відкрити для себе самотужки. Наша ґенерація зробила це на Майдані, раптом відчувши плече свого духовного батька і його непереможну життєдайну силу, особливо гостро необхідну у найскрутніші моменти революційного протистояння з чужими «царями неситими» та їхніми лакеями-перевертнями.

-   Ще зі школи у нас заклалося стереотипне уявлення про Тараса Шевченка як поета-мученика. Як саме проявляється революційність поезії великого митця у модерному суспільстві?

-  За аналогіями нашого сьогодення, це він перший вийшов на Майдан – іще тоді, коли там нікого не було. Коли й самого Майдану – не було. Він, власне, й створив наш Майдан – революційний, буремний, перманентний. Територію свободи, форпост гідності, простір самоусвідомлення, самовизначення, самотворення. Він першим став на цьому Майдані, випроставшись на повен зріст, із гордо піднятою головою й огнем в очах. Він став першим українцем і першим європейцем.

-   Яку основну ідею формує «Кобзар» Тараса Шевченка для визначення ідентичності нашого народу у своїй країні та світі?

-  Саме тому, на моє глибоке переконання, ми не спроможні «перерости» Шевченка, залишивши його позаду, як явище тільки історичне. Він знову разом із нами – і знову попереду. І його «Кобзар» вічний саме тому, що це не книга готових відповідей на всі випадки життя, а книга вічних запитань: «…що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..». І відповіді на ці питання маємо шукати самотужки. А Шевченкові пророцтва сприймати не як зазирання в майбутнє (футурологічні прогнози чи містичні осяння), а як імперативи до дії.