Пандемія коронавірусу, яка захопила у полон весь світ і забрала багато людських життів, стала історичною подією. Підсумки в львівському Центрі Шептицького у лекції під назвою "Пандемія, рік перший: перші висновки" підбив відомий науковець, історик та публіцист Ярослав Грицак. Редакція сайту 032.ua зібрала найцікавіші рефлексії з виступу.
Очевидно, що рік – це надто малий проміжок часу, щоби про це серйозно говорити. Дуже люблю відому фразу Гегеля: "Сова Мінерви вилітає в сутінки”. Власне сова Мінерви – знак мудрості, а сутінки – це коли щось закінчується. Ми можемо тільки тоді сенсовно говорити про щось, коли процес закінчився. А ми зараз у ньому. Тому навряд можемо сказати щось дуже глибоке… Але з іншого боку маємо потребу про це говорити. Навіть маючи цей рік, можемо зробити якісь попередні висновки.
Якщо це з точки зору історика, то те, що зараз відбувається, вже порівнюють із такими великими подіями, як І чи ІІ світові війни. Зокрема, один з найбільш відомих колумністів The New York Times Томас Фрідман запропонував такий образ про те, що пандемія є великим водорозділом, який ділить нашу історію на before коронавірус та after: "Our New Historical Divide: B.C. and A.C. – the World Before Corona and the World After". Тут є така гра слів: before Christ та after Christ. Він каже, що тепер оці В.C та A.C будуть новими, тобто замість Христа матимемо коронавірус…
Повертаємося до старого сценарію, хоча ми вважали, що його позбулися. Так, лауреат Нобелівської премії з вірусології Сер Франк Макфарлейн Бернет у 1962 році зазначав, що "писати про інфекційні хвороби сьогодні – це майже якби писати про щось, що відійшло у минуле". Його теза про те, що це вже більше ніколи не зможе статися, оскільки пандемії – це минуле, і щось таке в сучасному світі неможливе. Однак ми бачимо, що можливе і навіть дуже.
І для нас ближчою є думка лауреата Нобелівської премії з літератури Альбера Камю, відомого романом "Чума": "Стихійне лихо і справді річ досить звична, але поки це лихо не впаде саме на вашу голову, важко в нього повірити. У світі було що чум, що воєн. І все ж таки і чума, і війна завжди захоплюють людей зненацька". Тобто, пандемія не є чимось новим, це повторення того, що вже було.
Але є дещо нове: зараз пандемія відбувається в особливих умовах. Вона нині є не єдиним лихом. Насправді факторів, які ставлять під загрозу існування людського роду є значно більше. У книзі Браяна Волша "Останні часи: Короткий путівник кінцем світу" перелічено сім великих загроз, які дуже реальні: падіння астероїду, вибух вулкану, атомна загроза, пандемія, зміна клімату, біотехнологія, штучний інтелект. Серед усіх цих факторів з точки зору історії найбільш загрозливими є епідемії.
Статистика каже, що у світі найбільше людей померло не від війн чи голоду, а саме від епідемій. Так, іспанський грип (1918 р.) забрав життя близько 25 млн людей: це в 2,5 рази більше ніж кількість всіх солдат, які загинули на фронтах І світової війни.
Засновник Microsoft Білл Гейтс у 2015 році в своєму виступі на TEDex дуже точно описав загрозу пандемії, яка чекає людську цивілізацію у найближчі роки. Більше того, у 2019 році він вклав гроші у дослідження Інституту безпеки здоров’я імені Джона Гопкінса у Нью-Йорку про можливий сценарій розвитку пандемії коронавірусу. Але у ньому була одна помилка: науковці припустили, що новий вірус появиться у Бразилії, а не в Китаї, і це також буде пов’язано з летючими мишами. Тобто, що це все станеться було майже очевидним, тільки це ніхто не хотів брати до уваги, бо такий сценарій вважався фантастичним.
У розвитку пандемії найстрашнішим фактором є поведінка людей і урядів. Найбільш класичним прикладом є поведінка Китаю. Мабуть, ви знаєте цю героїчну та сумну історію про доктора Лі Веньяня, який першим забив на сполох, помітивши ці зараження. Йому намагалися перешкодити говорити про це, зокрема притягали до адміністративної відповідальності. Завершилося тим, що він сам захворів та помер від цієї хвороби: його смерть зробила з нього героя.
Якщо б уряд вчасно почав вживати заходів, то, напевно, ця епідемія б не набула характеру пандемії. Однак проблему там почали визнавати через кілька тижнів, давши шанси пандемії розвинутися. Це "нормальна" поведінка кожного авторитарного уряду…
Останні 30 років я живу у постійних розмовах про те, що національна держава відмерла. Що в сучасному світі глобалізації кордони є шкідливими, глобальні проблеми потребують глобальної розв’язки... Звідси постійна тема про смерть національних держав і націй як таких. Насправді – ні. Пандемія ще раз показала, що національні держави є дуже важливі. Це найбільш ефективна платформа боротьби з пандемією. Проблема є глобальною, але кожен уряд вирішує її самостійно. Зараз практично не можна дістати вакцину поза межами власної держави. Навіть з’явився такий термін як "вакцинальний націоналізм", коли кожна країна бореться за те, щоб отримати найбільшу кількість вакцин…
Це не означає, що національна держава є єдиною платформою, що глобалізація не включає національні держави. Це не є гра з нульовою сумою: чим більша глобалізація, тим менше національних держав, і навпаки – чим більше національних держав, тим менша глобалізація. Ні, це все роль і одних, і інших. Тому одним з висновків, про які говорять експерти, що аналізують наслідки пандемії, є перспективність лозунгу глокалізації (слово-гібрид, термін, що використовується для позначення глобальної локалізації – глобального світогляду, пристосованого до локальних умов, - ред.) Тобто ти мусиш думати про глобальні проблеми, але розв’язувати їх локально. Бо всі розв’язки є локальними. Це дуже важливий висновок.
Так само, як говорять про смерть національної держави, кажуть і про смерть соціальної. Соціальна держава дає забезпечення в найбільш скрутні моменти або коли ви не можете повноцінно працювати (допомога при народженні дитини, оплачувана відпустка, виплати бідним, безробітним тощо). Тобто, це держава, яка бере на себе соціальні функції. Вона була одним з найбільш важливих винаходів людства у XX столітті. Вважалося, що соціальна держава вмирає, бо її уособленням був Радянський Союз, який мав всі ці виплати більші ніж інші. Як писав Гаєк, всі соціальні програми ведуть до рабства в тоталітарних режимах…
У час пандемії соціальні функції держави відновлюються, тому що вона повинна забезпечити все населення вакциною – не лише тих, хто може собі це дозволити, а й менш забезпечених. Бо вірус не зазирає у гаманці, йому байдуже, кого вражати.
Ще одне – бідність як загроза. Бачимо чітку закономірність: чим бідніша країна, тим більший ризик захворювань і рівень смертності. А в кожній країні найбільш уражені пандемією є найменш захищені верстви населення. Тобто пандемія все більше і більше виопуклює роль гуманітарного фактору. Знову ж таки до чого нас спонукає пандемія? Бути добрим самаритянином. Це наша біблійна істина. Ніхто не зможе врятуватися сам, якщо не допоможе біднішому…
Якщо говорити про висновки, то вони прості та банальні – це ще не кінець… Загроза не є такою великою, як ми боялися. Пандемія рано чи пізно закінчиться. Всі попередні хвилі пандемій були подолані, нема підстав думати, що не справимося із цією, зокрема при сучасному стані біотехнологій. Що ми точно знаємо тепер – це не остання пандемія, число таких пандемій не буде вичерпуватися і, можливо, життя з маскою стане нормою.
Знову ж таки висновок дуже біблійний – все, що має початок, мусить мати кінець. Так чи інакше кінець світу буде. Питання лише у тому, яким він буде і коли станеться. Історія показує, що той величезний поступ, який ми маємо, є неможливим без катастроф. Катастрофи є зворотньою стороною поступу…
Як же жити в цьому світі? Тут доречним є текст мого улюбленого письменника Клайва Льюїса, який став дуже важливим та популярним під час пандемії. У 1948 році він писав про те, як жити під загрозою атомної бомби. Він пише, мовляв, так, як жили і раніше, тому що в людській історії завжди була загроза: "Так само, як би ви жили в 16 столітті, коли чума відвідувала Лондон майже щороку, або як би ви жили в період вікінгів, коли завойовники із Скандинавії могли висадитися на вашій землі будь-якої ночі, вдертися у ваш дім і перерізати вам горло, або так, як ви живете в епоху раку, сифілісу, паралічу, забруднення, аварій. Іншими словами, не починайте з перебільшення новизни нашої теперішньої ситуації. Повірте мені, ви і всі, кого ви любите, вже передбачені на смерть ще до того, як з’явилася атомна бомба і багато хто з нас помре не в найкращих умовах та обставинах".
Але, що дуже важливо, він не будує із цього філософію песимізму. Навпаки! Він закликає зібрати себе до купи: "Якщо ми всі помремо від атомної бомби, то нехай бомба знайде нас за звичними людськими заняттями – молитва, робота, читання, слухання музики, купання дітей, гра в теніс, розмова з друзями, гра в дартс, а не в заціпленні, як перелякані вівці, чи в думанні про бомбу. Вона може зруйнувати наше тіло (мікроби теж можуть це зробити), але вона не повинна домінувати в нашому розумі".
Думаю, це найкраще квінтесенція того, що я хотів сказати. А взагалі все, що я говорив, було заради цієї цитати.
Читайте також: Від міського казино у Львові до Будинку вчених: історія розкішної споруди, - ФОТО
Фото: Богдан Ємець
Коментарі