Чилійський художник Макс Сір у Львові: "Я хочу бути послом української культури у світі"

У Львові вже деякий час проживає чилійський художник і режисер Макс Сір, якого знають у світі, зокрема, за проєктом про осучаснену Алісу Керрола у Carriusel du Louvre. Зараз митець працює над новим проєктом в Україні - серією картин за народними мотивами нашої країни, що мають стати відображенням нас самих і чогось глибшого. Презентують виставку уже 6 травня 2020 року у Львівській національній галереї мистецтв.

Журналістка Віра Карпінська побувала у художній майстерні Макса Сіра, оцінила неймовірні картини та поспілкувалася з їхнім творцем про те, як йому вдається поєднувати кольори й техніки, справляти глибоке враження на глядачів та розкривати силу мистецтва. До того ж, Макс Сір – не тільки професійний художник, а й режисер театру (в рамках фестивалю "Кіт Ґаватович" у 2018 році ставив із львівськими акторами п’єсу "Гамлет"), а також видає графічні романи. В Україні він створював ілюстрації до "Гамлета".

Я знаю, як ти переїхав до Львова: тобі потрібне було гарне і спокійне місце. З тим, що воно гарне, – я згідна. Але ти досі вважаєш, що воно спокійне?

Так, для мене це найтихіше і найпрекрасніше місце. Через те, що я не розмовляю українською мовою, відчуваю себе ще більш ізольованим, що дуже необхідно для концентрації, якої вимагає моя творча робота в цей час.

Ти жив у багатьох містах світу, з усіма ними тебе пов’язує мистецтво. Як кожне нове місце впливало на твою творчість?

Це цікаво, тому що я приїжджаю в різні країни, презентуючи зроблені проєкти, а потім починаю робити проєкти в країнах, у які приїхав. Наприклад, у Коста-Ріці на мене впливали кольори та звуки... на Манхеттені – швидкість усіх речей. А в Європі – той практичний спосіб бачити ці самі речі. Ну і, звичайно, всі музеї та галереї, які дали мені можливість вивчати техніку великих художників.

А як щодо Львова?

У мене був час і душевний спокій працювати над моєю технікою. Я б її не мав, якби працював в іншому місці, десь на Манхеттені, в Берліні чи в Лондоні. А тут великий вплив на моє мистецтво мають нові ландшафти, пейзажі, нова культура та спосіб мислення.

Чи була причина, чому ти став художником? А також режисером театру. Коротше кажучи, чому ти обрав мистецтво?

Я більше нічого не вмію робити. Я намагався в житті працювати у різних професіях: був директором у державних кабінетах, директором шкіл образотворчого мистецтва, також художніх майстерень, був професором в університеті та ще там кимось, але все завжди закінчувалося мистецтвом. Сьогодні я зрозумів, що мистецтво – це мій шлях, це те, чого я не можу уникнути (Усміхається - ред.). Я виражаюся через мистецтво, і думаю, ми, як суспільство, повинні більше спілкуватися саме через нього.

Дивись, сучасне мистецтво зараз на такому етапі, що несенсаційне, тихе і, в якійсь мірі, неагресивне часто не сприймається у мистецьких колах чи у спільнотах молоді. Чому ми повинні «кричати», аби нас почули?

Це залежить від того, що кого цікавить. Особисто я не зосереджений на тому, щоб бути прийнятим художніми спільнотами, не шукаю схвалення. Насправді, я зосереджений на тому, щоб якомога спокійніше розвивати свою техніку та свою роботу. Я часто намагаюся завантажувати фотографії своїх робіт в Instagram , хоча це не є моїм пріоритетом. Мені набагато цікавіше спілкуватися з душею кожної людини.

Зараз ти працюєш над картинами, які будуть виставлені в Національній галереї Львова навесні. Повір, завдяки цьому своєму проєкту, ти поспілкуєшся з душами тисяч українців. Адже твій проєкт стосується нашого, глибоко народного. Я не буду спойлерити, але розкажи, як виникла ідея?

Це мене дуже тішить! Як відомо, я театральний режисер. І, можливо, деякі з цих картин – це сцени українського театру. Більшість картин цієї серії стосується України та театру загалом. 

В епоху глобалізації та стирання меж між «моїм» та «чужим» народне чи національне у мистецтві часто сприймається як щось застаріле… Зважаючи на українські народні мотиви у твоїх картинах, ти все ж таки вважаєш, що це добре, коли сучасне поєднується із минулим?

Так, я вважаю, що збереження «художньої оригінальності» занадто ретроградне. Мистецтво має велику історію, і претензія на те, щоб відмовитися від неї заради задоволення особистого «еґо», не на руку нашому суспільству. Я вважаю, що мистецтво повинно опиратися на основи, на надбання людства впродовж історії, щоб далі мати змогу розвивати їх.

Наше, українське, мистецтво у всіх його проявах часто «звинувачують» у тому, що воно надмірно національне. Цим самим пояснюють його непопулярність у світі. Проте, що може бути менш національним за твори представників латиноамериканського мистецтва, особливо, коли йдеться про «магічний реалізм»? І щоб зрозуміти їх – буде вкрай мало банально вивчити контекст, епоху, в якій написано, і епоху, про яку написано. Тут дійсно потрібно бути жителем тієї країни, з якої походить автор, аби пройнятися повністю створеним. Проте «магічні реалісти» дуже сильно зачитані по всій планеті. І це «надмірно» національне, після «магічного» і «реального» сприймається за найбільшу особливість творів. Наших же саме через те не читають. В чому причина, на твою думку, в такій цікавості до одних і нецікавості до інших?

На мою думку, існує багато факторів, які пояснюють це. Особисто я не думаю, що розмови про вашу країну мають стосунок до вашої популярності у світі. «Говоріть про своє село, і воно буде універсальним», – так якось сказав Толстой. Ти просто повинен робити мистецтво на основі чогось, що ти дійсно знаєш, і бути чесним із собою. Наші душі можуть спілкуватися через мистецтво, незалежно від нашого національного коріння чи тисячі кілометрів, які розділяють нас. Наприклад, твір «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса є таким зачитаним, бо він дуже якісний, що є важливим елементом у літературі. З іншого боку, чи популярність є найважливішим фактором мистецтва? Я думаю, що ні. Багато художників популярні за рахунок потреб ринку. Я вважаю, що ці терміни останнім часом дуже плутають: багато відомих митців тішаться «знаменитістю», за якою нічого не стоїть. Звичайно, не всі вони хороші художники.

Я не думаю, що Україна непопулярна у світі. Хоча я також вважаю дуже несправедливим, що прекрасна українська культура настільки невідома за її межами. І це одна з причин, чому я роблю цю серію картин: я хочу показати їх у світі, я хочу, певним чином, бути послом української культури.

Попри те, що наші країни знаходяться на такій відстані, історія ХХ століття у нас дуже схожа. Антидемократизм, диктатура, порушення прав людини по-своєму виявлялися на цих різних частинах світу, проте суті своєї не втрачали. У 1990-му році Чилі дійсно стала демократичною, Україна у 1991-му – незалежною. У нашій країні молоді люди, які народилися вже після розпаду Радянського Союзу, досі у своїй творчості намагаються протестувати проти того страшного часу, осмислюють його. Чи у твоїй рідній країні цей гнітючий дух ХХ століття має такий безпосередній вплив на творчість сучасного покоління та на формування їхнього світосприйняття?

Безперечно, соціальні конфлікти впливають на чутливість не лише митців, а й усієї громади у країні. Якщо ти художник, і ці події дійсно стосуються тебе, то цілком справедливо, що ти працюєш над ними у своїй творчості, однак, це іноді втілюється настільки буквально, що меседж залишається непомітним. Я думаю, що все, що по-справжньому впливає на художника, – у цьому випадку – диктатура, порушення прав людини, соціальні катаклізми, – буде відображено в його мистецтві.

У ХХ столітті виникла концепція «смерті автора», коли автор, після створення свого твору мистецтва, не має нічого спільного з ним. Тут вже діє тільки уява реципієнта. Кожен, хто дивиться на твір – сприймає його виключно із власного досвіду, ігноруючи авторські символи. Ти вважаєш, що таке сприйняття художнього твору є правильним, чи глядачеві все ж таки необхідно прислухатися до автора та розпочати своє споглядання під тим кутом, який пропонує автор?

Це питання не має однозначної відповіді, бо кожен митець вважає по-своєму, але мені подобається думати, що справжнє мистецтво спілкується безпосередньо з душею глядача. І якщо художник пояснює свою роботу, це пояснення слід розуміти як частину твору. Але якщо чиєсь пояснення не є частиною твору, це, звісно, може бути недоліком, але це не означає, що воно не може бути приємним недоліком. Та, зрештою, зрозумійте: якщо робота вам сподобалася, це важливий аспект, на якому слід зосередити увагу і намагатися зрозуміти роботу, а не критикувати її.

Джон Раскін сказав, що кожне суспільство має те мистецтво, на яке воно заслужило. Якщо розширити його твердження, і замість суспільства сказати «епоха», наше покоління заслужило своє мистецтво чи було на нього приречене?

Таке погане, на твою думку, мистецтво сьогодення? (Усміхається - ред.) Я думаю, що в наші часи потрібно добре розрізняти популярне мистецтво, яке в полоні засобів масової інформації, та якісне мистецтво. Я щиро вірю, що ЗМІ зосереджені на тому, щоби робити людей все дурнішими. Ось чому музика, живопис та різні мистецькі прояви все меншої і меншої якості. Чи заслуговує на це наше суспільство? Якщо ви приймаєте це, і це такий тип мистецтва, який ви споживаєте, – то звичайно! Добре, якщо ви все-таки зможете свідомо вирішити, яке саме мистецтво споживати.

В чому філософія твоєї творчості?

Я намагаюся бути максимально чесним у тому, що я роблю, картини, які я створюю, – це окреме життя. У моїй роботі кожен штрих має причину та значення. Можливо, у перший день роботи картина вже здається закінченою... Наприклад, для інстаграму (Сміється - ред.). Але коли ти бачиш її наживо, то все по-іншому. Є багато аспектів, які можна сприймати лише безпосередньо, і досягання саме цієї точки у спілкуванні з іншими людьми може зайняти кілька місяців роботи. Я розглядаю картину як живу істоту. Це може здатися дивним, але я починаю розуміти, що картину завершено, лише коли вона починає спілкуватися зі мною.

Авторка: Віра Карпінська