Чилійський художник Макс Сір у Львові: "Я хочу бути послом української культури у світі"

У Львові вже деякий час проживає чилійський художник і режисер Макс Сір, якого знають у світі, зокрема, за проєктом про осучаснену "Алісу" Керрола у Carriusel du Louvre. Зараз митець працює над новим проєктом в Україні - серією картин за народними мотивами нашої країни, що мають стати відображенням нас самих і чогось глибшого. Презентують виставку уже 6 травня 2020 року у Львівській національній галереї мистецтв.

Журналістка Віра Карпінська побувала у художній майстерні Макса Сіра, оцінила неймовірні картини та поспілкувалася з їхнім творцем про те, як йому вдається поєднувати кольори й техніки, справляти глибоке враження на глядачів та розкривати силу мистецтва. До того ж, Макс Сір – не тільки професійний художник, а й режисер театру (в рамках фестивалю "Кіт Ґаватович" у 2018 році ставив із львівськими акторами п’єсу "Гамлет"), а також видає графічні романи. В Україні він створював ілюстрації до "Гамлета".

Я знаю, як ти переїхав до Львова: тобі потрібне було гарне і спокійне місце. З тим, що воно гарне, – я згідна. Але ти досі вважаєш, що воно спокійне?

Так, для мене це найтихіше і найпрекрасніше місце. Через те, що я не розмовляю українською мовою, відчуваю себе ще більш ізольованим, що дуже необхідно для концентрації, якої вимагає моя творча робота в цей час.

Ти жив у багатьох містах світу, з усіма ними тебе пов’язує мистецтво. Як кожне нове місце впливало на твою творчість?

Це цікаво, тому що я приїжджаю в різні країни, презентуючи зроблені проєкти, а потім починаю робити проєкти в країнах, у які приїхав. Наприклад, у Коста-Ріці на мене впливали кольори та звуки... на Манхеттені – швидкість усіх речей. А в Європі – той практичний спосіб бачити ці самі речі. Ну і, звичайно, всі музеї та галереї, які дали мені можливість вивчати техніку великих художників.

А як щодо Львова?

Я отримав душевний спокій, якого не мав би, якби працював десь на Манхеттені, у Берліні чи Лондоні. Тому з’явилася можливість попрацювати над своєю технікою. Місцеві краєвиди, пейзажі, культура, люди та їхній спосіб мислення суттєво вплинули на моє мистецтво.

Чи була причина, чому ти став художником? А також режисером театру. Коротше кажучи, чому ти обрав мистецтво?

Я більше нічого не вмію робити. У своєму житті я намагався працювати у різних сферах: був директором у державних установах, директором шкіл образотворчого мистецтва, керівником художніх майстерень, був викладачем в університеті та ще там кимось, але завжди повертаюся до мистецтва. Сьогодні я зрозумів, що мистецтво – це мій шлях, це те, чого я не можу уникнути (Усміхається – ред.). Мистецтво для мене є способом самовираження, а також чудовим методом комунікації з навколишніми.

Дивись, сучасне мистецтво зараз на такому етапі, що несенсаційне, тихе і, в якійсь мірі, неагресивне часто не сприймається у мистецьких колах чи у спільнотах молоді. Чому ми повинні «кричати», аби нас почули?

Це залежить від того, що кого цікавить. Особисто я не зосереджений на тому, щоб бути прийнятим художніми спільнотами, не шукаю схвалення. Насправді, я зосереджений на тому, щоб якомога спокійніше розвивати свою техніку та свою роботу. Я часто намагаюся завантажувати фотографії своїх робіт в інстаграмі, хоча це не є моїм пріоритетом, адже безпосереднє спілкування з душею кожної конкретної людини приносить мені набагато більше задоволення.

Зараз ти працюєш над картинами, які будуть виставлені в Національній галереї Львова навесні. Повір, завдяки цьому своєму проєкту, ти поспілкуєшся з душами тисяч українців. Адже твій проєкт стосується нашого, глибоко народного. Я не буду спойлерити, але розкажи, як виникла ідея?

Це мене дуже тішить! Як відомо, я театральний режисер. І, можливо, деякі з цих картин – це сцени українського театру. Більшість картин цієї серії стосується України та театру загалом. 

В епоху глобалізації та стирання меж між «моїм» та «чужим» народне чи національне у мистецтві часто сприймається як щось застаріле… Зважаючи на українські народні мотиви у твоїх картинах, ти все ж таки вважаєш, що це добре, коли сучасне поєднується із минулим?

Так, я вважаю, що збереження «художньої оригінальності» занадто ретроградне. Мистецтво має велику історію, і претензія на те, щоб відмовитися від неї заради задоволення особистого «еґо», не на руку нашому суспільству. Я вважаю, що мистецтво повинно опиратися на основи, на надбання людства впродовж історії, щоб далі мати змогу розвивати їх.

Наше, українське, мистецтво у всіх його проявах часто «звинувачують» у тому, що воно надмірно національне. Цим самим пояснюють його непопулярність у світі. Проте, що може бути менш національним за твори представників латиноамериканського мистецтва, особливо, коли йдеться про «магічний реалізм»? І щоб зрозуміти їх – буде вкрай мало банально вивчити контекст, епоху, в якій написано, і епоху, про яку написано. Тут дійсно потрібно бути жителем тієї країни, з якої походить автор, аби пройнятися повністю створеним. Проте «магічні реалісти» дуже сильно зачитані по всій планеті. І це «надмірно» національне, після «магічного» і «реального» сприймається за найбільшу особливість творів. Наших же саме через те не читають. В чому причина, на твою думку, в такій цікавості до одних і нецікавості до інших?

На мою думку, існує багато факторів, які пояснюють це. Особисто я не думаю, що розмови про вашу країну мають стосунок до її популярності у світі. «Говоріть про своє село, і воно буде універсальним», – так якось сказав Толстой. Слід просто творити мистецтво на основі того, у чому ти почуваєшся впевненим, і бути чесним із собою. Наші душі можуть спілкуватися через мистецтво, незалежно від нашого національного коріння чи тисячі кілометрів, які розділяють нас. Роман «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса є зразком якісної літератури – саме тому він такий популярний. З іншого боку, чи популярність є настільки важливою для успішності мистецького твору? Я думаю, що ні. Багато художників популярні за рахунок потреб ринку. Я вважаю, що ці терміни останнім часом дуже плутають: багато відомих митців тішаться «знаменитістю», за якою нічого не стоїть. Звичайно, не всі вони хороші художники.

Я не думаю, що Україна непопулярна у світі. Хоча я також вважаю дуже несправедливим, що прекрасна українська культура настільки невідома за її межами. І це одна з причин, чому я працюю над цією серією картин: я хочу показати їх у світі, я хочу, певним чином, бути послом української культури.

Попри те, що наші країни знаходяться на такій відстані, історія ХХ століття у нас дуже схожа. Антидемократизм, диктатура, порушення прав людини по-своєму виявлялися на цих різних частинах світу, проте суті своєї не втрачали. У 1990-му році Чилі дійсно стала демократичною, Україна у 1991-му – незалежною. У нашій країні молоді люди, які народилися вже після розпаду Радянського Союзу, досі у своїй творчості намагаються протестувати проти того страшного часу, осмислюють його. Чи у твоїй рідній країні цей гнітючий дух ХХ століття має такий безпосередній вплив на творчість сучасного покоління та на формування їхнього світосприйняття?

Безперечно, соціальні конфлікти впливають на чутливість не лише митців, а й усієї громади у країні. Якщо ти художник, і ці події дійсно стосуються тебе, то цілком справедливо, що ти працюєш над ними у своїй творчості, однак, це іноді втілюється настільки буквально, що меседж залишається непомітним. Я думаю, що все, що по-справжньому впливає на художника, – у цьому випадку – диктатура, порушення прав людини, соціальні катаклізми, – буде відображено в його мистецтві.

У ХХ столітті виникла концепція «смерті автора», коли автор, після створення свого твору мистецтва, не має нічого спільного з ним. Тут вже діє тільки уява реципієнта. Кожен, хто дивиться на твір – сприймає його виключно із власного досвіду, ігноруючи авторські символи. Ти вважаєш, що таке сприйняття художнього твору є правильним, чи глядачеві все ж таки необхідно прислухатися до автора та розпочати своє споглядання під тим кутом, який пропонує автор?

Це питання не має однозначної відповіді, бо кожен митець вважає по-своєму, але мені подобається думати, що справжнє мистецтво спілкується безпосередньо з душею глядача. І якщо художник пояснює свою роботу, це пояснення слід розуміти як частину твору. Але якщо чиєсь пояснення не є частиною твору, це, звісно, може бути недоліком, але це не означає, що воно не може бути приємним недоліком. Та, зрештою, зрозумійте: якщо робота вам сподобалася, це важливий аспект, на якому слід зосередити увагу і намагатися зрозуміти роботу, а не критикувати її.

Джон Раскін сказав, що кожне суспільство має те мистецтво, на яке воно заслужило. Якщо розширити його твердження, і замість суспільства сказати «епоха», наше покоління заслужило своє мистецтво чи було на нього приречене?

Таке погане, на твою думку, мистецтво сьогодення? (Усміхається – ред.) У наш час важливо навчитися розрізняти популярне мистецтво, яке пропагують засоби масової інформації, та дійсно якісне мистецтво. Я вважаю, що медіа зосереджені на тому, щоб робити людей дурнішими. Саме тому музика, живопис та інші види мистецтва втрачають свою якість. Питання, чи дійсно наше суспільство заслуговує на це. Якщо ви приймаєте неякісне мистецтво, якщо споживаєте його без роздумів, то звичайно! Позитивним нюансом є те, що, ви, на щастя, маєте вибір.

В чому філософія твоєї творчості?

Я намагаюся бути максимально чесним у тому, що я роблю, картини, які я створюю, – це окреме життя. У моїй роботі кожен штрих має значення. Інколи буває, що у перший день роботи картина вже здається закінченою... Наприклад, для інстаграму (Сміється – ред.). Але коли ти бачиш її наживо, то все по-іншому. Є багато аспектів, які можна сприймати лише безпосередньо, і досягання саме цієї точки у спілкуванні з іншими людьми може зайняти кілька місяців роботи. Я бачу кожну картину як живий організм. Це може здатися дивним, але я починаю розуміти, що картину завершено лише тоді, коли вона починає спілкуватися зі мною.

Авторка: Віра Карпінська

Фото Наталії Міранди Гузман