"Література, як поїзд, а я біжу за ним і ніяк не можу застрибнути", — інтерв'ю Кості Грека

Більшість львів’ян, мабуть, бачили у центрі веселого чоловіка в образі античного героя — у накидці та лавровому вінку, який закликає купувати його книжки. Одні вважають його диваком, інші  талановитим письменником. Одним він подобається, а в інших викликає негативну реакцію, проте навряд чи залишає когось байдужим. Це — легенда львівських вулиць Костя Грек.

Він розповів кореспонденту 032.ua про своє життя, творчість, ставлення до літератури та наступну книжку.

Костя Грек у своєму образі/фото Vorobus.com

Отже, Костя Грек. Звідки такий псевдонім і чому ви не публікуєте твори під справжнім прізвищем?

У школі в мене було багато друзів, але це був кінець 80-х — період національного відродження в Україні і вони завжди звертали увагу на російське закінчення мого прізвища. Це, можна сказати, навіть дратувало. Не називатиму свого прізвища, бо хочу зберегти певну інтригу для читачів, але скажу, що закінчується воно на “ов”. Так от мене навіть називали москалем, а я захищався. Але коли я робив це прямо, то це викликало ще більше роздратування. Тому я вирішив віджартовуватись і завжди звертав увагу на те, що моє прізвище має грецький корінь. Я казав: “Я — грек. Чого ви хочете від мене?”. Це викликало посмішки і переводило розмову в іронічний дискурс. Адже дискурс “росіянин, українець” дещо дражливий, а грек — це як мінімум не викликає негативу.

Я це згадав, коли обирав собі псевдонім і зробив свій вибір саме на цьому. Ну і з Грецією та античною культурою в принципі асоціюється розвиток мистецтва.

фото Євгенії Пласконь

Звідси ваш образ античного героя?

Так, я ще тоді взагалі дуже захоплювався античною культурою. Але про це пізніше. 

Чому я не хотів використовувати власне прізвище? Як і будь-який автор-початківець, я відчував певний страх, що мою творчість не сприймуть. Навіть, пригадую, коли я почав виходити зі своїми книжками на вулицю, то говорив людям, що то не я автор, а мій брат. Тобто мені була потрібна свого роду захисна оболонка. 

Що вплинуло на ваше рішення стати письменником?

Бути письменником — це була дитяча мрія. А ще я дуже любив читати пригодницькі книжки. Часто я читав, роздумував, як би я зробив продовження того чи іншого твору. Потім я мріяв бути артистом, вмів гарно пародіювати. Але й це мені не підходило як справа життя якраз через той страх безпосереднього спілкування з глядачем, про який я говорив, відповідаючи на попереднє запитання. Професія артиста вимагала більше екстравертики. Саме тому мені більше підходило письменництво, бо це опосередкований спосіб спілкування з аудиторією, більш інтровертична діяльність. Бернард Шоу казав: “Чому я захотів бути письменником? Тому що йому ніколи не потрібно зустрічатись зі своїми клієнтами”. Я боявся людей і їхньої реакції, тому вирішив тримати своє прізвище у таємниці для широкого загалу.

фото Євгенії Пласконь

А хто ви за освітою?

Це був період, коли мати диплом про вищу освіту було практично обов’язковим. Мій тато переконав мене вступити на інженерну спеціальність, бо це перспективно. Пізніше я зрозумів, що требо обирати те, до чого душа лежить, а до точних наук я точно хисту не мав. Так от другої спроби я вступив у Львівську політехніку на спеціальність “автоматика та системотехніка”. А вже через два місяці я зрозумів, що це — абсолютно не моє. Але був дуже складний час, і треба було якось у законний спосіб уникнути армії і взагалі життя у 90-х було таке кепське, що просто не личило кидати навчання через такі дурниці.

Навчаючись, я захопився іноземними мовами. Спочатку доволі серйозно вивчив англійську, потім німецьку... Працював перекладачем в IТ-компанії. Друга робота теж була пов’язана з перекладом — я був на “Іскрі” менеджером з продажу. І продавав іноземним клієнтам, в основному німцям. Але я хотів, щоб моя робота була пов’язана з творчістю і мріяв бути письменником.

фото Євгенії Пласконьфото Євгенії Пласконь

Розкажіть про ваші книги? Про що вони?

Я хотів написати книжку і шукав якийсь гарний сюжет, щоб мене всі одразу помітили. Я наївно мріяв, що от видам книжку, її одразу розкуплять і я стану знаменитим... 

У нас відбувся саміт. 99-й рік, приїхали вісім президентів. Для Львова це капець яка подія, як Євро-2012. Більше таких знакових подій у нашому місті я і не пригадаю. А ще я цілком реально прямо в центрі познайомився з тодішнім президентом Німеччини, у нас була коротка розмова. Наші люди знали лише двох президентів — Кучму і Кваснєвського. Їх усі оточили, тиснули їм руки, а ті шестеро стояли собі збоку нікому нецікаві. Отак я і підійшов до президента Німеччини, між нами був коротенький діалог і саме це я взяв у сюжет книжки “Досить бути провінцією”.

А ще в нього був перекладач, якому не сподобалось, що я без нього спілкуюсь з президентом. У книжці мій герой потім продовжив спілкування з цим перекладачем. Вони двоє закохались в одну дівчину, потрапили у бійку. Отака от зав’язка книжки. Там описано, як Львів на два дні став епіцентром світової політики.

А наступна книжка?

Це вже був десь 2007-8 рік. Усі масово починають розчаровуватись в ідеалах Помаранчевої революції. Тому друга книжка це така альтернативна історія. В ній описуються намагання двох груп молодих людей змінити Україну. Одні вибирають революційний шлях, інші — еволюційний. Перша компанія захопила Останкінську телевежу і так технічно все гарно організувала, що ніхто про це не знає, а з Останкіно ідуть на Україну гасла, які показують корумповану владу і все, що треба змінювати. А інша компанія організовує референдум (це, до речі, можливо, якщо створити певну кількість ініціативних груп у всіх регіонах і виконати низку інших умов) і змінює Конституцію. Це описано, як пригоди, і загалом ця книжка має кращі відгуки, ніж перша. Хоча вийшла вона значно меншим накладом — 700 примірників.

фото Євгенії Пласконь

Як у вас склалось із видавництвами?

Повторюсь, я вирішив, що я візьму в центр сюжету таку знакову для Львова подію, як саміт, зачеплюсь за неї і все — мене понесе. Коли я написав книжку, я пішов в одне видавництво, вони навіть не хотіли на неї дивитися, не те щоб прочитати і вирішити. Це був такий складний час, коли вони теж боялись ризикувати з письменниками-початківцями. І так було з десятком видавництв. Я зрозумів, що зараз її не видам і вирішив сам назбирати гроші на видання. У 2007 я ще працював на “Іскрі” і назбирав трохи грошей — 12,5 тис. грн. Ще стільки ж позичив. Тобто я вклав 25 тис. грн, на той час це було 5 тис. доларів. Так я видав книжку у “Каменярі” накладом 5 тис. примірників. Я досі вдячний директору видавництва Дмитру Івановичу, що він так довго тримав їх у себе. В мене вдома вони просто не помістились би.

Ну і я думав, що все — найважче я зробив, саміт ще не забули і книжка швидко продасться, як гарячі пиріжки (сміється, — ред.). Я навіть думав, що в мене будуть брати інтерв’ю The Washington Post і The New York Times. Ну мої очікування і цього разу не справдились.

Тобто ви зустрілись із жорстокою дійсністю і ще мали багато примірників книжки, які треба було продати. Саме так ви перейшли до тієї моделі продажу, яку використовуєте зараз?

Так. Був період, що її зовсім не хотіли купувати. Я морочив голову продавцям: “Що ви не так робите? Чому не продаєте мою книжку? Розповідайте про неї”. А продавчиня така стоїть і за її спиною цілі полиці відомих авторів, але ж для мене головне моя книжка. Я так злився тоді, почав аналізувати, чому так, адже часто успішно продаються набагато гірші книжки. Вирішив, що потрібна реклама. Я навіть домовлявся з книгарнею “Є” про проведення зустрічей, але за це треба було не мало платити, а я і так був винен грошей. Кілька разів я ще замовляв рекламу на радіо.

Я познайомився з продавцем книг Олександром Василюком, у якого на розкладці була і моя книжка і який продавав їх на різних фестивалях типу “Зашків”, “Бандерштат” і саме там народився той Костя Грек, який є зараз. Спочатку у мене і там не купували книжку і я вже просто від розпачу взяв дві книжки в руки і почав кричати про свою книжку і це зайшло.

Тоді я вирішив вибрати неординарний образ, а оскільки любив античну культуру і мав псевдонім Грек, то вирішив пошити відповідний костюм. Ну і все. Почав ходити.

фото Євгенії Пласконь

У 2015 році я продав усі примірники, які в мене були. Після цього я тимчасово пішов на роботу, бо були потрібні гроші.  Сам переклав першу книгу німецькою мовою і в 2016 році я повторно її видав — 500 екземплярів українською і 500 німецькою. Я вже їх так активно не розповсюджував і, як ви кажете, зник. У той час я активно почав займатися своїм новим романом.

Привідкриєте завісу? Який це буде роман?

Я завжди мріяв написати історичний роман і планував, що на це в мене піде два роки. Але це виявилось набагато складніше. Я зачепився за одну відому споруду у Львові, яка існує досі, і за один історичний період, у якому вона фігурує. Події відбуваються у двох українських містах і в кількох містах за кордоном. 

Книжка буде доволі великою і її видання вартісне, а я зараз, як і колись, не маю жодних домовленостей із видавцями. Видавці зараз теж бояться ризикувати і вкладати у маловідомих авторів і я до цього ставлюся з розумінням. Усім потрібен розкручений бренд.

Погодьтесь, чоловік, який у чудернацькому костюмі ходить містом і кричалками закликає купувати свої книжки — це доволі незвично. А в такому стереотипному суспільстві, як наше, таких людей часто не сприймають, а то й називають фріками чи “міськими божевільними”. Як називали вас і як ви на це реагуєте?

За всі ці роки суспільство дуже трансформувалось і змінився я. Спочатку мені було важче, я не знав, як правильно реагувати на негатив, як виходити із конфліктних ситуацій. Тепер набагто легше, люди більш позитивні і я на все реагую з гумором.

А як склались ваші стосунки з Форумом видавців у Львові?

Ніяк. І це моя вина і моя помилка. Ще раніше, коли я тільки почав ходити, я заходив на територію Форуму і кричав про свої книжки. Їх там у мене чудово розкуповували, але на мене почали скаржитись продаці тих яток, які там платити за оренду. Доходило до того, що охорона мене буквально звідти викидала. Тому тепер я під час Форуму продаю і далі книжки у центрі, на стометрівці. Як письменника мене там не визнають. Я, звісно, можу поставити там свій столик, але за все треба платити.

Як ви оцінюєте сучасну українську літературу і своє місце в ній?

Я більш люблю класичних авторів. Але наша сучасна література зараз активно розвивається і формується. Ситуація зараз набагато краща, ніж, скажімо, 10 років назад. Є переклади, наших авторів знають за кордоном.

Моє місце в літературі? Література, як поїзд, а я біжу за ним і ніяк не можу застрибнути у вагончик, біжу, захекався і продовжую бігти. Але якщо я вже зайду в тамбур, то, повірте, проб’юсь і на найкраще місце у вагоні.

фото Євгенії Пласконь

Ви вже казали, що любите класичних авторів та історичну літературу. А назвіть свої улюблені книжки або письменників.

Так, я люблю більш перевірених часом авторів і саме у них черпаю натхнення.  Мої улюблені  Вальтер Скотт, Рафаель Сабатіні, особливо його “Одіссея капітана Блада”. У Вальтера Скотта моя улюблена книжка “Роб Рой”. І ще я дуже люблю Джеймса Фенімора Купера “Останній із могікан”.

Що б ви зараз змінили, якби могли повернути час назад? Або про що ви шкодуєте?

Я все сприймаю як досвід і ні про що не шкодую. Я лише аналізую, що зробив неправильно і враховую це наступного разу. Я не кажу “ой, а якби то... а якби це”. Це жанр альтернативної історії. Він, може, і добрий для літератури, але не для реального життя.

письменники література книги
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати
Коментарі