За межею тиші або мій досвід використання слухових апаратів

Ми живемо в світі звуків: шум машин, розмови людей, музика ... на кожному кроці щось чуємо. Ми звикли вранці прокидатися годинника, брати слухавку, почувши дзвінок на телефоні, насолоджуватися шумом дощу або шелестом листя. Все так звично для нас, що ми навіть не звертаємо на звичний шум увагу.

А ви чули тишу? Її звук? Ви скажете, що у тиші його немає, але ті, хто позбавлений можливості чути, можуть з вами посперечатися. У тиші є звук. Це звук страху, безпорадності й слабкості. Тиша тисне, немов бетонна стіна, стискає усе всередині, й ти не можеш позбутися цього почуття. Ніколи.

За межею тиші або мій досвід використання слухових апаратів, фото-1

Що відчувають люди, в яких «закладає» вуха? Дискомфорт. Але їм не страшно, вони спокійно йдуть до лікаря, роблять перевірку слуху й вирішують свою проблему. Але ті, хто не чують, не можуть нічого зробити. Їм доводиться вчитися жити так, в світі без звуків.

До таких людей ставлюся і належу і я. З самого дитинства я була позбавлена повноти звуків, їх яскравості. Спочатку мені не заважав мій недолік – я, як і всі діти, не зациклювалася на проблемі, а безтурботно грала з друзями, спілкувалася з людьми, оточуючими мене. А якщо чогось не чула, просто перепитувала.

Обличчям до суворої реальності

Але настав день, коли я пішла до школи, й хвилювання перед чимось новим та цікавим змінилося занепокоєнням й невпевненістю. Я не чула половини з того, про що говорив учитель, не відгукнулася, коли мене звали, а перепитувати соромилася.

Найперший дитячий слуховий апарат мені не підійшов. оскільки я носила ще й окуляри, моє вухо просто не витримувала покладеного на нього вантажу. То зараз я сприймаю все з гумором, а тоді це було тортурами.

З кожним роком, стаючи все старше, я відчувала свій недолік, й можна сказати, свою ущербність. Якщо мені доводилося перепитувати, я робила це лише один раз, ні другий, ні тим більше третій, вже цього не робила. Мені було соромно.

Друга моя спроба наблизитися до світу людей, що чують, відбулась в дев'ятому класі. Я пам'ятаю ми з мамою тоді залізли у великі на ті часи борги, але це було того варте. Я не тільки покращила свої оцінки з усіх предметів, але й виявила, що мої однокласники не дуже хорошої про мене думки. Звичайно ким я була:

Засмиканою та переляканою дівчинкою?

Інвалідом з не одним, а кількома недоліками?

Хіба можна поважати таку особистість як я?

Ні, її потрібно добити, і вони добивали.

Вихід є!

Коли я стала носити сучасний слуховий апарат, до мене почала приходити впевненість. Так, спочатку я соромилася та намагалася не афішувати, що його ношу, ніби в цьому було щось ганебне. Але одного разу викладачка мови при всьому класі розкрила те, що мені хотілося б тримати в таємниці. Коли я не розчула її, вона запитала: «Ти що без апарату?». Я оніміла, навіть зараз пам'ятаю, як мене кинуло в жар, і мені захотілося провалитися крізь землю. Такого сорому я ще не відчувала. Тільки почала звикати до приладу, до оточуючих звуків, які стали голосніше й яскравіше, та мені хотілося, щоб тільки я знала про це. Але ось так безцеремонно мою таємницю розкрили. Я дуже довго переживала, та згодом зрозуміла, що мені набридло ховатися, й поступово стала виходити зі своєї раковини.

І у мене вийшло – не знаю, як, але я стала впевненіше в собі. Навіть навчилася давати відсіч тим, хто все ще вважав мене покірливою, заляканою сірою мишкою.

У двадцять років я поїхала вчитися в Центр Реабілітації, і це стало переломним моментом, оскільки там вчилися такі ж люди, як і я, з недоліками. В багатьох ситуація була складніша. Зустрічалися й ті, у кого слуху не було взагалі. Тоді я зрозуміла, що у мене не все так страшно, і з цим можна жити.

Я повернулася звідти іншою. Вже не боялася, що хтось побачить мого вірного помічника. Індивідуальний слуховий апарат я стала називати своїм вухом. Саме вухом. Він став моїм провідником у світ звуків. І нехай я чула не на всі 100%, але була рада, що він у мене є!

Всю повноту сили цього маленького дива я відчула цього року. Він зламався. Став пищати і тріщати. У мене був ще один слуховий апарат – запасний, але дуже тихий.

Після того, як багато років я чула й відчувала себе від цього вільно, до мене прийшов дискомфорт. Я стала нервовою, хоча розуміла, що ніхто не застрахований від поломок, це були непередбачені обставини. Мені було погано, з’явилися безпорадність та відчуття, ніби я втратила якийсь важливий орган. Не хотілося ні з ким спілкуватися, адже я погано чула. Ті почуття, які переслідували мене в дитинстві, нехай і не в повній мірі, але повернулися до мене.

Майже відразу ми з мамою звернулися в слуховий центр, але там нам допомогти не змогли. І поки я носила тимчасовий апарат, мама шукала інші варіанти. За деякий час вони знайшлися.

Звернувшись в центр слуху Беттертон, ми знову взяли кредит, як і багато років тому.

Спочатку була ретельна перевірка слуху, потім я приміряла кілька моделей. Зупинилася на тій, який підходила мені за ціною та комфортом. Зараз в мене є вірний помічник – американський слуховий апарат фірми «Starkey», й це приносить мені велике задоволення. Немає більше дискомфорту та страху не почути. Не потрібно переживати, що я пропущу важливу інформацію.

Співробітники центру слуху у Львові виявилися дуже уважними та доброзичливими. І я знаю, що можу в подальшому розраховувати на їх допомогу. А ще знаю точно – найбільша радість для мене це чути звуки цього світу!

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
Оцініть першим
(0 оцінок)
Поки ще ніхто не оцінював
Ніхто ще не рекомендував
Авторизуйтесь ,
щоб оцінити і порекомендувати

Коментарі