Чи можливий український Піночет, або Дитяча хвороба лівизни правих сил

На минулому тижні українські праві вирішили нагадати про себе українським виборцям. Незвичайний альянс в особі «Свободи», «Правого сектору» та «Національного корпусу» в день річниці втечі зі столиці Віктора Януковича зібрав кілька тисяч людей під стінами Верховної Ради з гаслами Маршу національної гідності.

Однак головне, для чого зібралися прихильники українських правих, було сказано в будівлі на Грушевського.

Лівий ультиматум українських правих

Від ультиматуму позафракційного депутата та лідера партії "Національний корпус" ("Азов") Андрія Білецького, який зачитав з трибуни Верховної Ради вимоги учасників Маршу національної гідності, повіяло одночасно матросом Залізняком, Аугусто Піночетом і Наталією Вітренко.

"Ми, українські націоналісти, об'єднаємо свої зусилля для того, щоб протистояти озброєному окупантові на сході та фінансового диктату з Заходу. Як державники ми вимагаємо нового політичного курсу, який повинен спиратися на пріоритет національних інтересів", - заявив Білецький.

"Ми не допустимо приватизації стратегічних підприємств, продажу сільськогосподарських земель, щоквартального зростання цін на комунальні послуги. Ми вимагаємо розрив дипломатичних відносин з РФ. І, зрештою, вимагаємо реального дієвого механізму імпічменту президента і відкликання депутатів... Я вам обіцяю, що якщо ви надумаєте не виконати, у нас вистачить сміливості, сил і рішучості розпустити цю ВР. Повірте, ми це зробимо", - пообіцяв лідер "Азова".

Зазначимо, що рідкісне щастя бачити в залі парламенту Андрія Білецького в цей день його колеги по Раді, так само, як і його виборці, мали в перший раз за цілий рік. Перефразовуючи професора Преображенського, коли Білецький лає законодавчу владу країни — він в першу чергу повинен бити по голові себе. Бо якщо таких, як Білецький, буде в Раді більшість, так і зовсім не буде прийнято жодного закону, тому що в парламенті просто ніколи не будемо кворуму.

Правда, можливо, герой війни за незалежність і творець полку «Азова» Андрій Білецький вже приміряє на себе лаври Піночета - і, кажучи про розпуск Ради, має на увазі набагато більше, ніж просто черговий парламент.

Ні Піночета, ні славних ідей, ні вірних штиків

Відзначимо, що якщо вважати українську Революцію Переваги однієї з форм буржуазно-демократичної революції, то перехід до диктатури для матері-історії, в такому випадку, швидше, норма, ніж виняток.

Нагадаємо, що англійська революція після страти Карла I закінчилася жорсткою диктатурою лорда-протектора Олівера Кромвеля.



На ідеалах Великої Французьке революції увійшов бадьорим імператорським кроком і Наполеон Бонаппарт.



Буржуазну революцію лютого 1917 року змінила в жовтні диктатура більшовиків на чолі з Леніним.

Ну і більш близький приклад з історії. У 1973-му Чилі після руйнівних соціальних перетворень Альєнде, стримко падуючу в безодню революційного хаосу врятував країну від розрухи генерал Піночет. Завдяки економічним реформам за лекалами запрошених генералом «чиказьких хлопчиків» Чилі за роки диктатури Піночета перетворилася в одну з найбільш розвинених країн Латинської Америки.



Однак успіху Піночета сприяли кілька важливих факторів: підтримка армії, союз з США і найважливіше - розуміння більшості чилійців, що країну без диктатури чекала б повна катастрофа.

Якщо судити по економічній програмі українських правих, під якою б з радістю підписався Петро Симоненко або Уго Чавес, можна сказати, що вітчизняні праві знаходяться повністю під впливом лівих економічних ідей.

Але навряд чи від «Свободи», «Правого сектора» і «Азова» виборці чекають повторення гасел Ляшко і Тимошенко. Та й конкурувати з такими ідеями за увагу виборців з пропаленими популістами Юлією Володимирівною, Олегом Валерійовичем і Михеилом Саакашвілі загрожує потраплянням в маргінальний відстійник. Здається, що українські «праві» використовували Марш і трибуну Ради, щоб зайвий раз продемонструвати потенційному виборцю свою ідейну убогість.

Прийти до влади на багнетах

Зазначимо, що незважаючи на славу визволителів Маріуполя, полк «Азов» сьогодні для багатьох армійців асоціюється, в першу чергу, з Національною гвардією. Кожен, хто побував на "передку", чув від АТОшников погано приховуване роздратування — чому Нацгвардейцы, які зазвичай знаходяться далеко від лінії фронту, оснащені часто краще стоїть на першій лінії піхоти або десантуры.



Армія сьогодні, тим більше на тлі низки успішних перемог на Донбасі, вірна своєму обов'язку і верховному головнокомандуючому. Ні Білецький, ні Тягнибок для нинішнього українського офіцерства ідеалами політиків і «своїми» не є точно.

Та й уявити, що співвітчизники після двох Майданів, вродженої схильності до запорізьких вільностей і впитаному з ДНК і молоком матері анархізмом Махно дозволять кому-небудь захопити владу в Україні військовим шляхом, просто неможливо.

Також ні Європа, ні США не підтримають сьогодні спробу силового захоплення влади в Україні. Хіба що в Кремлі були б раді, що нарешті-то російські ЗМІ можуть з повною підставою назвати владу в Києві справжньої хунтою. А то якось незручно виходить — в Росії за лайк під антипутінським заявою сьогодні можуть посадити, а в Україні на центральних телеканалах "криваву хунту" Порошенко лають по чому даремно. Але спиратися на підтримку Москви для українських правих сил сьогодні і зовсім загрожує раптовою політичною смертю, а всілякі проросійські «Шатуни» закінчилися поки повним пшиком.

Піночет в Україні сьогодні навряд чи можливий. Немає необхідних умов для військової диктатури, немає людей, які адекватно могли б реалізувати її так, щоб заручитися повноцінною підтримкою армії і суспільства.

А якщо врахувати, що за спиною Андрія Білецького завжди маячила тінь міністра внутрішніх справ Арсена Авакова стане ясно, в чому справжнє підгрунтя подій 22 лютого. Ні для кого не секрет, що Петро Порошенко з моменту утворення коаліції мріє встановити контроль над усіма силовими відомствами країни. І бажання Петра Алеексеевича посадити в крісло міністра МВС лояльного і персонально вірного виконавця з часом тільки зросла.

А в світлі того, що значення «Народного фронту» в правлячій коаліції може різко ослабнути після фактичного, а можливо, незабаром і юридичної входження в неї Радикальної партії Ляшка, це означає, що прийшов час показати Гаранту, що за спиною Авакова не тільки непопулярна партія, але і сам Білецький співтовариші. Арсен Борисович прозоро натякає, чи варто президенту, вдало пройшов по зимовому лабіринту з псевдомайданов, тарифів і плівок Онишенко, отримати навесні 2017-го ще один головний біль.

Замість післямови

Цього тижня українці відзначали важливу дату — третій рік після перемоги Революції Гідності. Сьогодні багато співвітчизників відчувають себе розчарованими її реальними результатами. Нам з юнацьким максималізмом іноді здається, що реформування України можна було б провести одним кавалерійським наскоком. І тільки заважає «зрада» у владі і апатія втомленого суспільства. Звідси і ілюзія, що український піночет міг би цю справу значно прискорити.

Проте іноді ми самі не розуміємо, настільки далеко ми пішли від країни зразка 2014 року. Сьогодні ми не обговорюємо питання про те, чи будуть чесними майбутні вибори, а чи зможе влада уникнути дострокових виборів. Громадянське суспільство, якщо чітко концентрується на цілі, сьогодні може змусити владу звільнити будь-якого міністра, губернатора і генерала. Так, українська демократія ще дуже далека від досконалості, але вона працює.

У нас є цифри, які свідчать про те, що національна економіка нарешті завелася. Так, в останньому кварталі 2016 року зростання ВВП України склало 4,7%. У січні 2017-го українська промисловість зросла на 5,6%. У 2016 році Україна на третину зменшила імпорт газу.

Як справедливо зауважив поет, «обличчям до обличчя обличчя не побачити — велике бачиться на відстані». Іноді на те, щоб помітити зміни, треба подивитися зі сторони. Ось якими враженнями від України та українців зараз поділився американець Пітер Сантенелло:

«В деяких відносинах Україна — країна можливостей. Це країна, пронизана корупцією, але відрізняється вигідним оподаткуванням (в залежності від структури бізнесу), і великою кількістю молодих талантів.

У мене є друг-француз, який запустив тут стартап винних рекомендацій, і він сказав мені: “Можливості — в Києві, а не в Парижі...

На вулицях, як правило, набагато безпечніше, ніж в американських містах. Бідність помітна, але слідів наркотиків і серйозних психічних захворювань менше».

Сантенелло в підсумку приходить до досить оптимістичного висновку: «І якщо майбутнє країни — відображення її молоді, то Україну чекає яскраве майбутнє».

І не забувайте, що це сказано про країну, яка вже три роки веде війну, — за право бути такою, якою вона бачить себе в майбутньому.