Усе той же Євромайдан. Сповідь хлопців з іншого боку барикад

«7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду…»

Першим моїм співрозмовником був 20 річний хлопчина з Херсонщини. Спочатку я просто стояла впершись об металевий поручень за яким зразу ж стояла металева огорожа за якою молодий «боєць». Час від часу чула важке його дихання і не витримала. Обернулася аби спитатися чи часто їх підмінюють. Відповів, що буває по різному. Інколи 45 хв. стоять, інколи 2 або 3 години. Пройшло десь з 10 хв. Поки я наважилася і у мене була можливість задавати наступні запитання, оскільки неподалік, по заду хлопчини появилося, як він пізніше сказав «начальство».

Як тільки «начальство» пішло ми продовжили розмову.

- Вас хоч тепло оділи? – питаю.

- Та, так собі. Не дуже зручний одяг. Та ще й мокрий.

Я і не встигла задати наступне запитання як хлопчину понесло:

- 7 місяців одслужив… і не думав, що тут буду. Це не те чого хочу і на що сподівався. Ви думаєте я проти людей на майдані. Ні. Мене тут просто поставили і я не можу зараз нічого зробити. Я ще на службі.

Питаю як його батьки ставляться до того, що відбувається і до того, що він мусить тут стояти.

Боєць опускає очі, а тоді зі слізьми випалює:

- А, що батьки, переживають! Вони як і усі тут, хочуть аби краще жилося. Не хочуть аби я тут стояв, але розуміють. Мама кожного дня плаче і дзвонить у сльозах і каже, що вже не може дождатися коли я повернуся.

- А як до вас люди ставляться, ображають? – питаю.

- Та по різному буває, хтось плює, мало, що не в очі. Хтось словесно ображає, а хтось і сміттям кидається, європейці! А ось недавно, підійшла жінка і почала кричати на мене і питати, яка ж то у мене мама, що такого народила.

І тут я почула як боєць почав шморгати носом і сльози покотилися рясно.

Хлопчина, що стояв поруч з моїм співрозмовником додав поки той витирав сльози:

- Ми усі тут такі, мусимо терпіти, ми ж навіть не мєнти. Зігнали і пригрозили! Нам бардак теж надоїв. І на гражданських не піду якщо будуть заставлять. Просто стояти буду, але не хочу!

Чим саме пригрозили, хлопці сказати відмовилися.

«Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо…»

З іншими трьома парубками я спілкувалася десь з годину часу. За цей час до нас підійшло з десяток майданівців з агресивними погрозами та не дуже приємними побажаннями.

Бойці ж у відповідь посміхалися і ввічливо відповідали, що не є проти народу.

Один з парубків у формі, нахилився до мене і запитав:

- А хочете відверто щось розкажу?

Я кивнула головою.

- Я контрактник, добу стою тут, а коли у мене вихідний виходжу сюди на майдан до людей і підтримую інтеграцію. Не можу дивитися як мої батьки лікарі місяцями без зарплати сидять, як друзі та родичі по закордонах їздять аби хоч якихось грошей заробити.

Питаюся у них чи не важко їм морально.

- Важко, дуже важко. Намагаємося до серця близько не брати і просто посміхатися. Спочатку, очі опускали, і якщо відверто, плакати хотілося. А зараз намагаємося один одного підтримувати і сподіваємося, що ситуація у якій ми зараз, зміниться. Хочемо бути по той бік цієї огорожі!

- Було дуже приємно, коли дівчата нам чай, печиво та квіти носили. Взяти ми нічого не можемо, казали, що ситі, - поділився хлопчина з Одещини.

- Батьки нас по 5 каналі бачили. Дзвонили і казали, що дуже переживають. Тато хоче їхати сюди, до людей на майдан. А я не знаю як себе поводити, що робити. Хоч і батько розуміє мою ситуацію, а в очі дивитися буде стидно, - сказав та опустив очі.

Певно аби змінити тему, один із трійці каже:

- А ще підходять і чемні люди. Цікавляться чи не померзли. Закликають приєднатися. Агресії ноль. Це дуже приємно, настрій піднімається. Бо просто стояти мовчки важко, а так інколи, поки «начальство» не бачить спілкуємося з людьми.

Ще декілька хвилини я постояла, поговорили і вже збиралася йти як один з парубків каже:

- Дай Боже щоб у вас та ваших родних було все хорошо… і щоб в стране все було хорошо!

Я ж їм бажаю терпіння і щоб скоро підмінили, бо бідолахи вже третю годину нерухомо стоять. А ще бажаю аби у них була можливість бути зі своїм народом по одну сторону барикад.