Відійшов у засвіти символ незламності Степан Хмара – що про нього мають знати на Львівщині

Сьогодні, 21 лютого, помер дисидент, Герой України та народний депутат трьох скликань Степан Ількович Хмара.

Про це повідомила його дружина Роксолана Хмара.

Степан Хмара народився 12 жовтня 1937 року в селі Боб'ятин Сокальського району Львівської області. Він зростав у родині хліборобів у повоєнні роки, на які припав голод 1946–1947 років і боротьба УПА.

Батьки були вірянами: тато співав у церковному хорі, а мама, хоч і не мала шкільної освіти, та могла напам'ять цитувати Святе Письмо й навіть дискутувати зі священниками. Степан Хмара згадував, що в них вдома часто переховувалися партизани. Це було у 1940-му, коли хлопчику було три роки. Вже в поважному віці, як повідомляє "Суспільне", Степан Ількович з жахом згадував ті часи: як просто перед шкільними вікнами радянські солдати до смерті забили цеглою батька його однокласниці та двох партизанів, яких виявили в їхньому домі.

Під час Голодомору 1946—1947 років сім'я Хмар активно допомагала переселенцям, що тікали від війни та колективізації.

Степан Хмара з дитинства мріяв стати істориком або правником, щоб відстоювати права українського народу. Це був його головний мотив добре вчитися — з власного бажання й примусу батьків.

Вступити до вишу вдалося не одразу.Також Степан швидко збагнув, що університетська наука "така ж фальшива, як і шкільна". Він для себе обрав "ідеологічно нейтральну" професію стоматолога. Вийшло так, що вступив одразу у два виші, але його відрахували з обох.

Після цього Хмара чотири роки працював водієм у Радехові на Львівщині та Казахстані. Спробувавши вдруге, вже без перешкод вступив до Львівського медичного інституту.

У студентські роки Степан Хмара багато зусиль докладав, щоб відшукати заборонену літературу для самвидаву. Це, за його словами, було ризиковано: багато видань знищила війна, а решту люди боялися розкривати через загрозу доносів.

Під час навчання у Львові хлопець часто ходив прогулятися Личаківським кладовищем, де випадково знайомився з представниками тогочасної галицької інтелігенції. Вони запрошували Степана в гості й час від часу давали йому літературу. Окрім цього, як студент він мав доступ до закритих фондів, тож зміг ознайомитися з такими працями як тексти Михайла Грушевського.

В інституті Степан зустрів свою першу дружину — Галину, в них народилася донька Соломія.

У 1960–1970-х Степан Хмара вже активно розповсюджував літературу самвидаву. Тоді він переклав українською мовою працю радянського правозахисника Андрія Сахарова "Роздуми про мир, інтелектуальну свободу і проґрес".

У 1972–1973 роках радянська влада масово арештовувала опозиційну українську інтелігенцію. Тоді, за спогадами Хмари, у суспільстві панували "страх і заляканість". За ґрати потрапив і В'ячеслав Чорновіл, який на той час був редактором часопису "Український вісник". Степан Хмара перейняв цю справу й продовжив підпільно видавати його: "Люди повинні були знати хоча б хто заарештований, хто засуджений".

На сторінках журналу з'явилися праці Хмари "Етноцид українців у СРСР" та "Генеральний погром", які переклали багатьма європейськими мовами. Вони вирізнялися "виразно політичним, антиімперським і антикомуністичним характером".

Тоді радянська влада взяла Степана Хмару "на гачок". Вперше його спробувати заарештувати в 1975 році — але невдовзі відпустили через відсутність доказів щодо причетності до антирадянської пропаганди.

Докази "української націоналістичної діяльності" Степана Хмари зібрали аж у 1980 році. Саме тоді КДБ заарештувало його й засудило до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. На той час чоловіку було 43 роки.

Степан Хмара відбував покарання в таборах для політв'язнів № 35 та 36 на Уралі. Там він пробув до 1984 року. Дисидент згадував, що в карцері було страшенно холодно: заснути в камері можна було тільки в липні, а в інший час "вітер за добу робив коло у 360 градусів" — аж "судини ходором ходили". Це, за його словами, були справжні "тортури холодом".

У карцері Хмара просидів 306 діб. Як лікар, він розумів, що тюремні умови були несумісні з життям: фізичне виснаження, жахливе харчування й дикий холод неодмінно мали б призвести до загибелі людини. Але вона виживає.

"Я то назвав феноменом павука. Коли був під час слідства в камері, спостерігав за поведінкою павука. Зимою він сидить в куточку спокійно тижнями, а потім раптом проявляє активність: бігає по стелі, пускає нитку посередині кімнати, — так день-два. А потім знову залягає в куток і сидить там, ніби мертвий. Хоча нічого не їсть — ні комашки, ні мушки. Виживання в карцері — це феномен павука", — прокоментував Степан Хмара.

Він додав, що жодна медицина чи наука не знає, на що насправді здатен людський організм, якщо ти "переконаний у правоті того, що відстоюєш".

За сім років Степан Хмара тільки раз мав побачення з дружиною і жодного разу не бачив своїх дітей.

"Дружина витримала всі життєві екзамени. Я ніколи не приховував від неї, чим займаюся. І це правильно. Бо найстрашніше було, коли не все казали рідним, через це після арештів багато сімей розпалися. У нас тої проблеми не було", — розповів він.

12 лютого 1987 року, у віці 50 років, Степан Хмара вийшов на волю, повернувся в Україну — і одразу повернувся до політичної діяльності. У 1988 році став одним із керівників Української гельсінської спілки — політичної опозиції комуністичному режиму. У квітні 1990 року вона перетворилася на Республіканську партію.

У 1990-му Степана Хмару обрали народним депутатом українського парламенту: він потрапив у Верховну Раду, набравши 63,61 % голосів у Індустріальному виборчому окрузі № 261 Львівської області.

У жовтні 1990 року політик підтримав студентську Революцію на граніті. Степан Хмара прийшов у табір протестувальників і теж витримав 13-денне голодування.

У листопаді 1990-го Степана Хмару знову заарештували. Він просидів в ув'язненні до квітня 1991 року через звинувачення в нападі на представника міліції.

1 грудня 1991 року в Українській РСР відбувся референдум щодо проголошення незалежності України. Понад 90 % громадян проголосували за.

У 1992 році Хмара створив і очолив Українську консервативну республіканську партію (УКРП).

На парламентських виборах, які відбулися 27 березня 1994 року він переміг Михайла Гориня, який теж балотувався від Залізничного (№ 261) виборчого округу, з відривом у 29,48 % голосів.

На тлі бурхливої кар'єри в житті Степана Хмари трапляється особисте горе: в 2000 році померла його дружина Галина. Після цього громадський діяч одружився вдруге: у 2002 році Роксолана Хмара народила йому третю дитину — сина Тараса.

Після цього Хмара зіткнувся з кількома невдачами, аж поки 15 грудня 2001 року УКРП саморозпустилася і її члени перейшли в партію "Батьківщина". Так Степан Хмара став заступником голови "Батьківщини" Юлії Тимошенко й зміг взяти участь у парламентських виборах 31 березня 2002 року під номером 10 виборчого списку БЮТ.

У 2004 році Степан Хмара був активним учасником Помаранчевої революції: підтримував Віктора Ющенка.

16 березня 2005 року політик вийшов із фракції "Батьківщина". Втім, вже на парламентських виборах 26 березня 2006 року брав участь за списком альянсу "Український народний блок Костенка і Плюща".

Через рік після Революції Гідності, у жовтні 2015-го, Степан Хмара оголосив голодування на підтримку політв'язнів Лук'янівського СІЗО.

Відомо, що Степан Ількович різко критикував усіх президентів України — від Леоніда Кравчука до Володимира Зеленського.

Навесні та влітку 2023 року він брав участь у судових процесах над беркутівцями, які розстрілювали мирний Майдан. Зокрема, був на засіданні, де судили екскомандира львівського "Беркуту" Ростислава Пацеляка.

На одному з судових засідань у справі беркутівців відчув сильний біль у спині. Про це розповів депутат і лікар політика Василь Пазиняк виданню "Високий замок".

У вересні 2023 року 85-річного Степана Хмару госпіталізували у віденську клініку, де у 2004 році рятували від отруєння експрезидента Віктора Ющенка.

Читайте також: День Героїв Небесної Сотні: вшанування пам'яті та історія.