Сімдесят років з дня примусової депортації: на Донеччині вшановували памʼять бойків, яких переселили з Галичини, - ФОТО

Для Польщі – вороги, а тут – бандерівці… Нас вирвали з корінням...» Всього за 30 км від Маріуполя, у селі Сонячному, живуть українці, батьків яких 1951 року депортували з Польщі, з їхніх споконвічних земель, і силоміць привезли сюди на схід України.

23 листопада у Сонячному встановили пам'ятник жертвам депортації, повідомляє 0629.

Одна з ініціаторів встановлення пам'ятника, голова управління інформаційної діяльності Донецької обласної адміністрації Тетяна Ігнатченко-Тюріна, написала, що ця пам'ятка мала бути встановлена ​​ще 30 років тому. «Втім, краще пізніше, ніж ніколи».

Фото: 0629

«Рада, що пам'ятник - не банальний гранітний надгробок (окрема за це дяка сільському голові Олексію Улитичу - дослухався і повірив). Рада, що цю справу зробили спільно – без поділу, хто більше, а хто менше – громадськість чи влада, місцева чи обласна.

Фото: 0629

Рада, що побачити це можуть ще живі свідки депортації. Дякую всім, хто долучився. Особливо – Ізі Хруслінській. З неї все почалося.

Фото: 0629

Саме від неї дізналася, що бойки, депортовані 1951-го на Донеччину, є не лише у Званівці та нині окупованому рашистами Новоазовському районі, а й у трьох невеликих селищах між Маріуполем та Волновахою. Рівно три роки тому. І від сьогодні – відкрили пам'ятник…» – написала Тетяна Тюріна. Чому цих людей вигнали з їхніх будинків та відправили силою за тисячі кілометрів від Батьківщини?

176 сімей було вислано з Польщі у 1951 році та доставлено на схід України в рамках спецоперації «Вісла». До цього вони жили на споконвічно українських землях Бойківщини, які внаслідок воєн та переділу територій передавалися туди-сюди, з країни в країну, поки 1944 року Сталін та польський уряд не вирішили це питання кардинально.

Наприкінці Другої світової війни новий повоєнний комуністичний уряд Польщі вирішив перетворити свою країну на мононаціональну державу.

Як зачищати населення від неугодних націй, полякам було в кого повчитися. Їхній великий сусід товариш Сталін уже розпочав процес депортації кримських татар.

І 1944 року Польський комітет національного визволення підписав угоду з урядом радянської України про обмін населенням. Україна мала депортувати все українське населення, яке проживає на території республіки, а УРСР - виселити поляків та євреїв, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави (як польські громадяни опинилися на території УРСР, здається, не треба пояснювати - СРСР окупував територію Польщі за угодою з Гітлером).

Депортація українців з територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, на яких вони споконвіку проживали, проходила у чотири етапи.

На першому етапі, який тривав з 15 жовтня по 31 грудня 1944 року, з території Польщі вивезли понад 20 тис. українців. Спочатку виселення проводилося добровільно – за бажанням. Українцям обіцяли преференції, компенсації за залишене у Польщі майно та головне – будинки на новому місці. Однак навіть з урахуванням усіх цих обіцяних благ бажаючих переселятися до СРСР було небагато

Коли поляки побачили, наскільки неохоче відгукуються їхні українські співвітчизники на ідею про переїзд до СРСР, вони вигадали інші “стимулюючі” ​​пропозиції. Стали закривати українські церкви, виключили українців із земельної реформи, внаслідок чого ті мали втратити свої наділи. Отже, другий етап переселення став уже більш масовим. До Холмщини приєдналися Лемківщина, Надсяння та Західна Бойківщина. На другому етапі депортації – з січня до кінця серпня 1945 року – переселили вже 229 685 осіб.

То справді був останній етап добровільного переселення. Далі почалося примусове виселення людей силами спеціальних військових загонів польської армії.

З вересня 1945 року три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського почали заходити до українських сіл та силою вивозити людей.

Фото: 0629

Ті українці, які були виселені у села під Маріуполем, вивозилися у 1951 році під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках. Так кілька тисяч громадян Польщі українського походження – без паспортів – і опинились у степах східної України.

Фото: 0629

“Привезли нас на Хлібодарівку. А там уже розподіляли, кого куди. Жахлива подорож. Нас везли у загальних вагонах. Окремо люди, окремо корови. 4 доби без їжи”

“Важке було життя. Ми приїхали і для всіх тут були бандерівці”.

“Обіцяли заплатити гроші за майно і  дати будинки. Ми приїхали, а тут - голе поле, фундамент з бетону - і все. Як хочешь, так і живи”.

”Пам’ятаю, вже зима була і сніг, а батько кришу робив на хаті”

“Місцеві не одразу нас прийняли, вважали за бандерівців, важко було”.

Бійкам було важче, адже вони не звикли жити у степу – їх вивезли із гірських районів. Там вони вирощували худобу. Тут усьому доводилося переучуватися, звикати. А тут ще посуха впала на схід України. Не всі вижили, не всі змогли пристосуватися до цього життя у соціалістичному таборі. Але ті, хто вижив, хто й сьогодні живе компактно, зуміли зберегти свою культуру, традиції та свої пісні. Вони у Сонячному особливі.

Читайте також: Біля музею "Територія терору" відкрили вуличну виставку, - ФОТО