Про роль особистості в історії

Події минулого тижня навіяли сумні думки про роль особистості в історії. От живе собі людина, звичайна, нічим не примітна, а потім раптом візьми та й придумай собі теорійку про свою значущість в цьому тлінному світі. А раз придумала, так і перевірити треба - твар тремтяча або право маєш. Для особистості, обтяженої духовними скріпами, це ж перша справа. Перевірила людина - і бац, перед нами труп старої лихварки. Або ж не старої, а, наприклад, опозиціонера Бориса Нємцова. Або ще крутіше - 6000 трупів на сході України.

А буває й по-іншому. Ось уже вбив немислиме число людей, і перевірив, і переконався - дійсно особистість, дійсно «право маєш», ан ні, знаходиться якась золота табакерка, яка опуститься на грішну голову - і немає імператора Павла Першого. Його, до речі, в березні вбили. Група товаришів, незадоволених тим, в яку безодню тягне країну цар.

Але трапляються в історії і зовсім вже безглуздості. Це буває, коли цар довго-довго всім доводить, що він не тварина тремтяча, і що вище нього в праві карати й милувати тільки сам Господь Бог, а коли трапився з цим царем удар, то челядь, яка боялася навіть зазирнути до опочивальні, так сильно тремтіла, що залишила царя вмирати в калюжі власних випорожнень. Так помер передостанній диктатор Росії Йосип Сталін. Це трапилося 5 березня 1953 р.

Новий диктатор Росії, Володимир Путін, на минулому тижні організував переполох, зникнувши з публічної досяжності. З 6 березня його ніхто не бачив. І ось весь тиждень челядь сперечається і будує версії, проводить березневі аналогії, ставить свічки за здравіє і молиться, щоб «цар» знайшовся. Тому що в Росії, що в 16 столітті, що в 19-м, що в 21-му, нічого не змінилося - цар усьому голова. Все замикається на нього. Він найрозумніший, і тільки він один знає, в чому щастя народне. А тому, коли він зникає, всім стає страшно: а раптом разом з царем зникне і відчуття щастя. І що тоді робити?

Ось такі бувають особистості. Їхнє життя визначає буття мільйонів людей. Або ці мільйони думають, що визначає, і самі заганяють себе в «особистісне рабство».

Але буває і навпаки, коли долю дуже багатьох людей визначає не життя, а смерть якої-небудь особистості. І особистість може бути так собі, головешка, і життя її нічим не примітне, зате смерть стає подією і приносить полегшення дуже багатьом.

Ось на минулому тижні відразу двоє представників Партії регіонів пішли в небуття: 10 березня помер від кулі, випущеної з карабіна, колишній директор Донецького пивоварного заводу, колишній директор приватної охоронної компанії «Люкс», що належить Ринату Ахметову, колишній депутат Верховної Ради від ПР Станіслав Мельник , а 12 березня застрелився в шию екс-глава Запорізької ОДА Олександр Пеклушенко.

Але не з них почалася така смертність в регіональному клані. Ще в січні знову-таки з карабіна застрелився зам.директора «Укрзалізниці» Микола Сергієнко, наприкінці лютого повісився мер Мелітополя Сергій Вальтер. На початку березня випав з вікна глава парламентської фракції ПР Михайло Чечетов. Прямо епідемія. У міліції кажуть - самогубства, але версії різні відпрацьовують, у тому числі і вбивства.

Погодьтеся, деякі прізвища в цьому списку мало кому відомі. Ну скажіть, чи багато з нас знали, що за особистість була, наприклад, Мельник цей? Ну перебував він у кінці першої сотні списку Партії регіонів, ну і що з того? Законів не придумував, в ток-шоу не брав участь, з трибуни парламентської не відзначався. Непомітна особистість, на роль в історії не претендувала. Але ж знав, напевно, багато. Як гадаєте, знав він, хто організував вбивство «червоного директора» донецької пивоварки, що стала потім «Сарматом», якщо завод він підхопив відразу після вбивства Юрія Павленка (вбитий директор - прим.авт.)? Хотілося б запитати, але вже нема у кого.

Або Чечетова згадаємо. Він, звичайно, Мельнику не рівня - особистість відома, прославився тим, що «розвів опозиціонерів, як кошенят». Ну так не великий подвиг. Що помітного в країні зробив? Нічого. Але скільки знав-то! Нам всім цікаво було - скільки. Тепер не дізнаємося. Зате багато людей в Партії регіонів зітхнули з полегшенням - «фух, вони не дізнаються».

Загалом, у кожної особистості своя в історії роль. Комусь на роду написано чужими долями вертіти, комусь - свою долю на плаху порятунку чужої свободи і грошей покласти.

Революція гідності і війна породили багато нових особистостей в Україні, готових служити своїй країні безкорисливо. Їхні імена поки відомі не багатьом, але справи вже помітні. Дуже хочеться вірити, що в Україні прийшов час саме таких, нових людей, нових особистостей, без наполеонівських замашок, але зате з щирим бажанням увійти в історію добрими справами.

А путіни-єфремови-азарови-арбузови-колобови-кліменки-януковичи-царьови нехай живуть. Не треба з вікон падати і від публіки ховатися. Нехай постануть перед законом, дадуть віповідь за свої злодіяння, а потім живуть. Історії без особистостей ніяк не можна.

Анна Романенко