Ми з татом не сподівалися вижити, – 16-річний Дмитрик із Майдану

16-річний львів’янин Дмитро Голубничий сьогодні одне із найвпізнаваніших облич Майдану. Відео, на якому хлопець спокійним голосом говорить по телефону: «Мамцю, я тебе люблю...», перебуваючи на передовій на вул. Інститутській у Києві 20 лютого, зібрало десятки тисяч переглядів в Інтернеті. 

Сина фільмував батько, щоб у разі їхньої смерті, кадри залишилися на згадку матері, - пише zik.ua

«Дмитро по телефону говорив, що разом із батьком у їдальні, та я відчувала: щось не так, – пригадує ту розмову жінка. – Я чула крики, усвідомлювала, що поруч щось відбувається таке... Але чула голос сина, чула, що поряд його тато, мій чоловік, – значить, все добре, вони живі. Для мене це було основне. Передзвонила їм через півгодини, вони сказали, що все добре». 

Відзняти відео з епіцентру подій запропонував тато Дмитрика. Батько і син на передовій розуміли, що були за крок до смерті. На їхніх очах неподалік застрелили чоловіка.

«Тато так собі думав: що якби хтось із нас загинув, то тоді інший би передав відео мамі. А якби навіть двоє, то він був упевнений, що хтось підбере камеру, поширить ролик і мама обов’язкового його побачить», – розповідає Дмитро.

Уперше на Майдан Дмитрик поїхав у січні, провів там 10 днів. А 19 лютого, коли саме вирували криваві події, твердо заявив: поїде знову. Разом із ним вирушив і батько, аби хоч якось оберігати сина.

«Я все одно туди поїду, мам, хоч би що ти не робила. Ти мене не зможеш стримати. Я собі просто не пробачу, якщо я тут буду просто сидіти», – отаке син тоді говорив», – продовжує Валерія Голубнича. 

На передову хлопець ходив із дерев’яним щитом.

«Я не боявся вмерти. Помагав носити коктейлі, каміння, потім носив ранених, мертвих, – описує страшний день Дмитро. – А потім, коли більшість пішли в наступ, ми з другом понесли вперед коктейлі». 

Хлопець зізнається, що вони з батьком не надіялись вижити, але ні на мить не пошкодували, що поїхали.

Поки син і чоловік були в Києві, мати вдома разом із трьома маленькими дітьми не знаходила собі місця. Телефонні дзвінки і перегляд репортажів з місця подій стали її життям. Та, на щастя, її хлопці повернулись додому.

«Різниця між моїм чоловіком і сином знівелювалася. Залишився тільки вік між ними. Звісно, в Дмитра менше життєвого досвіду, але різниці між ними не бачу. Дитина повернулася додому зовсім іншою», – говорить на закінчення жінка, яка дочекалася повернення своїх чоловіків з бою.