Монастир, діджество, таксування: як священник з Львівщини подався з місією на схід та опинився у Кривому Розі, - ФОТО, ВІДЕО

В роки великих потрясінь люди, зазвичай, потребують більшої психологічної і духовної підтримки. Багато хто саме у такі части навертається до Бога. Українці – не виняток. Тож після агресії Російської Федерації та початку бойових дій на сході України в суспільстві значно зросла роль українського духовенства, представники якого, окрім традиційного служіння церкві, активізували капеланську діяльність, діяльність осередків духовної і психологічної підтримки, християнського і патріотичного виховання молоді на базі парафіяльних центрів.

Наш кореспондент знайомить читачів сайту з отцем Іваном Талайло – адміністратором парафії Святого Миколая Чудотворця Української Греко-католицької церкви (УГКЦ) у Кривому Розі.

Та на початку хотілося б пояснити нашим читачам, що перша парафія УГКЦ у Кривому Розі з'явилася завдяки криворіжцям, котрі опинилися на Криворіжжі через тяжкі обставини. Переважно, засновниками церкви стали репресовані чи депортовані мешканці заходу України або ж їхні нащадки. Про це, а також про роль у створенні парафії  криворізької правозахисниці Валентини Кривди, котра мала з цього приводу декілька зустрічей, у тому числі з патріархом - предстоятелем УГКЦ, Блаженнійшим Любомиром Гузаром, нещодавно розповів один з засновників церкви - криворіжець Йосип Гевчук - колишній зв'язковий УПА, репресований радянським режимом. За словами пана Йосипа, потрапивши до Кривого Рогу з місць обмеження волі (російських таборів і поселень) українці відчували велику потребу у духовному розвитку і підтримці. Тож усвідомлювали, що їм потрібна українська церква, яка колись була на їхній малій батьківщині, з якою вони зростали духовно і віднаходили свою дорогу до Бога, яка стала для них підтримкою у часи лихоліть.

Зараз у Кривому Розі діє три парафії УГКЦ. Адміністратором однієї з них і є Іван Талайло. Народившись і здобувши християнську освіту на Львівщині, з духовною місією отець Іван подався на окуповану Донеччину. Що чекало на нього там, як опинився у Кривому Розі, та чим живе священник, ми дізнавалися під час особистої розмови з ним.

Отже, коротко про деякі уподобання:

Іван Талайло

Улюблений напій: американо з молоком

Улюблений колір: білий

Улюблена квітка: любить композиції з квітів на клумбах.

Книга: Біблія

Фільм: віддає перевагу детективам (не бойовикам), або ж поєднання документального і художнього.

Улюблене жіноче ім’я: Мар’яна (так звуть дружину).

- Перше питання до Вас, отче, пов’язане з природною людською цікавістю: «Хто і як стає священником?». Звісно, відповісти на нього прошу прикладом Вашої персональної дороги до служіння.

-Чим довше живу, тим більше розумію, що мій вибір був зумовлений Богом. Від мене залежала лише відповідь - я відповів Богові і став священником. Аналізуючи моменти минулого - коли я навчався у школі, почав навчатися у семінарії, коли я вже став священником – пригадую такі моменти, що, коли б не допомога Божа, моя доля була би інакшою.

Я народився на Львівщині, ріс у звичайній родині: тато їздив на заробітки, мама спочатку працювала бухгалтером у колгоспі, а потім була вдома. В родині нашій священників не було. Малим я часто жив у дідуся: пас худобу і взимку допомагав їм з бабусею. А коли дідусь ходив до храму, він завжди брав мене з собою. Я це дуже добре пам’ятаю. А ще пригадую вечори, коли, прийшовши додому зі школи, повчивши уроки, десь після восьмої вечора дідусь з бабусею завжди молились Вервицю, щодня. Я собі десь пригадую, як то мені тяжко було  такий графік приймати: до школи ходив, сніг кидав, пас худобу, допомагав сіно готувати, а тут увечері - ще й Вервицю читати. Думалось тоді: «Ну цей дід якийсь такий, вже й так ледь ходжу, а ще й Вервицю читати». Та тепер згадую це з вдячністю.

- А яким Ви у школі були - старанним?

- Різним. Три класи був відмінником, доки мама мене добре пильнувала, а потім вже було по-різному, траплялося і бешкетував. Словом, був звичайним хлопцем.

Згодом у вівтарну дружину нашого сільського храму набирали хлопців. А я саме тоді з бабусею Євою їздив до Львова, до моєї тітки. Повернувшись, прийшов до храму і побачив, що хлопців вже набрали. Я був тоді десь у 7 чи 8 класі - такого віку, і мені теж дуже хотілося потрапити до вівтарної дружини, мені то цікаво було. Десь за тиждень прийшов до нас додому дяк і сказав татові, мовляв, твій малий ходить до храму, там стоїть попереду, може він хоче до вівтарної дружини? Тож тато поцікавився у мене, чи хочу я, а я підтвердив своє бажання. Як мені було радісно тоді! Адже думав, що шанс втрачено, а тут така можливість. Саме в цьому моменті я бачу, як Бог мене кликав. Бо якби я не потрапив до вівтарної дружини, яка мене насправді дуже наблизила до вступу в семінарію, то хтозна, як би склалося. Тому коли вже завершував навчання у школі, то іншого варіанту, ніж вступ до семінарії, я вже не розглядав.

Закінчивши школу у 2006 році, я паралельно вступав до Львівського університету імені Франка і в семінарію. До Львівського університету я вступив на три факультети - географічний, геологічний та історичний. А до Дрогобицької семінарії не потрапив. Згодом в село прийшов лист, в якому йшлося про те, що монастир запрошує хлопців, яким надається можливість навчатися у семінарії, а жити у монастирі. І я вирішив, що, можливо, монастир допоможе «розпізнати покликання», як ми це називаємо. Оскільки ж я не поступив до Дрогобича, то мав їхати на навчання до Львівського університету. Та я не поїхав, а подався до Івано-Франківська у монастир, де я прожив два роки і закінчив два курси Івано-Франківської духовної семінарії. Та вже у перший рік перебування у монастирі я зрозумів, що там не залишуся, я себе там не бачив. І навіть тепер, коли доводиться певний час жити самому, коли, наприклад, дружини та дітей з якоїсь причини нема вдома тиждень – другий, щодня кажу: «Дякую тобі, Боже, що я оженився!». У монастирі приємно жити, цікаво, є певна спільнота, браття. Та все одно це - не сім’я, це спільнота іншого напрямку.

Після остаточного рішення не залишатися у монастирі я перевівся з Івано-Франківської семінарії ближче до дому - до Дрогобича, де провчився ще 5 років. Тобто загальний період мого навчання становив 7 років. Семінарію закінчив влітку 2013 року, одружився.

- У кожного є свої історії кохання. Напевне вони є і у священників?

- Ми з дружиною зустрічалися до одруження п’ять років. Як тільки я вийшов з монастиря і перевівся до Дрогобича, якось на літніх канікулах познайомився з майбутньою дружиною Мар'яною. Вона приїжджала до нас в село, бо її батьки були родом з нашого села.

- Отож, знайомство відбулося не у церкві, як можна було би подумати, а просто, як у звичайних людей буває  - дівчина приїжджала в село, а ви парубкували?

- Ну так (сміється). Я ж і на дискотеки ходив. І навіть одного разу довелося ді-джея заміняти. У нас в селі старий клуб, магнітофон є, а дисків з музикою не було. Оскільки я мав диск, приніс його до клубу і увечері крутив дискотеку. Якоїсь миті поблизу йшов мій тато, котрий працював тоді лісником. Він побачив мене і запитує: «Ти що тут робиш?». Я відповідаю, що музику кручу. «Пішли додому, - каже. - Ти ж у семінарії вчишся, як то так можна?».

- А як відбувається визначення, кому і куди їхати служити священником? Це якось примусово робиться, чи з власної волі?

- Ще живучи у монастирі, я познайомився зі священником з Донецька, Михайлом Заверчуком. А коли вже переїхав до Дрогобича, там була така традиція – їздити допомагати нашим парафіям на різдвяні чи великодні свята у центр, чи на схід України - на Донбас, Одещину, Дніпропетровщину… Оскільки, як ми кажемо, там парафії створювалися з нуля, перебували у стадії розвитку, і їм потрібна була допомога.

Це був 2009 рік. Мій друг Тарас Буричко тоді виявив бажання поїхати, тож я йому сказав, що подзвоню знайомому священнику і запитаю. Отець Михайло запросив, мовляв, нехай хлопці приїжджають. Повернувшись з Донецька, Тарас розповідав багато цікавого і захопливого. Мене це зацікавило, і я вирішив поїхати і подивитися, що там та як. Бо ж це цікаво навіть, як подорож - коли ти кудись їдеш, де ніколи не був до цього. Тоді мені також сподобалось у Донецьку, і я вже почав їздити туди по кілька разів на рік: на Різдво, на Великдень, влітку (літні табори робили), з вертепами і т.д.. На тих теренах церква тоді саме розвивалася, і потрібні були священники.

Тож, закінчуючи семінарію, я вже говорив з майбутньою дружиною про те, що хочу їхати на Донеччину. Цікавився її думкою, чи вона підтримує цей план, чи не проти? Вона тепер жартує часом, каже, мовляв, я не так казав, а казав, що «їду з тобою, чи без тебе». Але то я так жартував (сміється). Мар’яна погодилася. Тож я благополучно закінчив семінарію, одружився. Згодом ми з другом Тарасом пішли до нашого місцевого єпіскопа у Дрогобичі і сказали, що хочемо їхати служити у Донецьк. Зауважу, що на той час і Донецький єпіскоп Степан Меньок, який також приїздив до нас у семінарію, знав, що ми з Тарасом хочемо їхати на схід і сприяв цьому. Узимку, 14 січня 2014 року, я став дияконом, а 23 березня, у Хрестопохідну неділю, я став священником - у Дрогобичі руку положив місцевий єпіскоп Ярослав Приріз. І вже через кілька тижнів час було вирушати в дорогу. Так у квітні 2014 року, на Великдень, я опинився у Донецьку.

- Отож Ви потрапили на Донеччину на початку окупації. Що Ви побачили тоді?

- Дорогою бачили блок-пости, нас зупиняли якісь озброєні люди, переважно п’яні. На момент мого приїзду було видно, що на вокзалі багато людей виїжджає. Однак на той час багато в кого було таке розуміння, що тиждень – два – місяць і то все скінчиться. Здавалося, що це ненадовго.

На той момент там вже було три наших храми. У тій парафії, де я служив, у Храмі Святого Миколая Чудотворця, було вже більше ста парафіян. А у храмі Покрова Богородиці було стільки парафіян, що у неділю було по дві - три служби. Тобто парафії були досить чисельними, люди ходили до нас.

Склалося так, що у липні 2014 нас лишилося двоє – я і отець Михайло Захарчук. Якось за нами прийшли озброєні люди, так звана "місцева влада", наказали нам сісти у машину і їхати з ними. Мені здавалося тоді, що події розгортаються, немов би у бойовику. Їдемо у машині, позаду сидить чоловік з автоматом і запитує у мене: «Ти откуда?». Я відповів, що з Львівської області. «Ну вот, собственно, почему и вопросы», - промовив він.

До нас було питання, чи ми на когось працюємо? Є ще моменти, про які на даний час не можу розказати, бо там є церква і нехай собі парафіяни моляться далі. Але тоді, увечері 26 липня 2014, нас відпустили, сказавши: «Если вы только молитесь, то можете молиться». Отож, 26 липня запам’ятався як день, який ми провели в «Ізоляції» (про те, що те приміщення і є сумнозвісною «Ізоляцією» я дізнався згодом). Але відтоді я звик вважати 26 липня своїм другим днем народження, оскільки ніхто не знав, чим завершаться наші гостини у тій «Ізоляції», довелося пройти і через погрози розстрілу.

Наступного дня, в неділю, я пішов на службу і хотів виїжджати звідти геть. Сказав про це отцеві Михайлові, та він виїжджати відмовився. Я лишився з ним.

Останній раз я був у своїй парафії на Донеччині взимку 2016 року. За ті 2 роки отримав певний досвід.

- А парафіяни ваші залишалися, чи поїхали звідти?

- Більша частина поїхала, як тільки но почалися всі ті події. Були люди, котрі з початком війни просто пішли з церкви. Натомість були й такі, що саме у той час прийшли до церкви.

У мене ж був такий момент, коли я готовий був просто поїхати, але минулося. Вже після отримання дозволу на перетин КПП ми почали мінятися – один служить, інший їде додому, і навпаки. Так я продовжував їздити на служіння на Донеччину. Було й таке, що якось до храму прийшов 65-річний чоловік і став переді мною на коліна. «Я Вам дякую, що Ви приїхали», - каже. Тобто якби ще й церква покинула людей під час війни, для декого з них це було би занадто.

У той час моя сім’я жила на Львівщині. У травні 2016-го дружина народила сина Матвія. Коли ж я у черговий раз приїхав додому, дружина зауважила, що я став надто нервовий. Все-таки ситуація впливала на психіку, і це ставало відчутно. Тож довелося змінювати місце служби.

Зараз нашому синові вже 7 років. Якось цікавився, мовляв, а що це за люди колись такі були, що Івану Хрестителю голову відрізали, Ісуса розіп’яли? Він дуже співчутливий росте, переймається усім.

А парафія Святого Миколая Чудотворця на Донеччині й нині продовжує функціонувати, там служать 4 священники, один з яких - місцевий і троє їздять з заходу. Церква ж у тих умовах функціонує настільки, наскільки це можливо. Про якийсь розвиток нині не йдеться: треба поховати – поховали, треба похрестити – похрестили, службу провели, - тобто справляються базові духовні потреби.

- Як Ви опинилися у Кривому Розі? Вас сюди відрядили на служіння?

- Коли мова йде про служіння, яке потребує переїзду з заходу на схід, ніхто нікого до цього не примушує. Просто наказати комусь і відрядити проти його волі – не має сенсу, адже це життя людини. Тож я їхав на схід з власної волі, і спочатку ця поїздка планувалася на п’ять років. Та не так сталося, як гадалося: я у 2014 поїхав на Донеччину, а у 2016 повернувся на Львівщину. І тоді наш місцевий єпіскоп Степан Меньок називав міста, де потрібні були священники, серед тих міст був і Кривий Ріг. Я ж до того часу ніколи у Кривому Розі не був. «Кривий Ріг? Ну давайте Кривий Ріг», - приблизно так воно вийшло. Навіть не обирав спеціально, не приїхав попередньо, щоби ознайомитись з містом - просто вирішив їхати і все.

Тут, у Кривому Розі, тривалий час допомагав отцю Ігорю Дмитришину у парафії святих Володимира і Ольги біля залізничного вокзалу. Оскільки ж місто велике, планувалося відкриття ще однієї парафії. Для цього ми придбали на вулиці Івана Франка земельну ділянку. Придбали самі, бо вже знали, що досвід отримання земельної ділянки від міської влади Кривого Рогу для інших церков, окрім Московського патріархату, був негативним. Попри зусилля, отцю Ігорю Дмитришину так і не вдалося отримати від криворізької влади землю. Тому я навіть не подавав заяву. Парафію зареєстрував ще у 2016 році, а ресурсів для того, аби придбати землю, у нас не було. Тоді я майже вже був втратив надію на те, що ми зможемо тут придбати землю і щось будувати. Та одного разу все змінилося.

На Миколая, 19 грудня 2016 року, мені зателефонував один чоловік з Києва і сказав, мовляв, чув, що церкву у Кривому Розі відкриваєте. Я підтвердив цю інформацію. Ну і він відповів, що дарує нам 10 тисяч доларів на придбання землі. І якщо й були раніше певні сумніви, то після цього моменту я перестав сумніватися в тому, потрібна ця парафія у Кривому Розі, чи ні.

Згодом нам допоміг коштами єпископ. У 2016 році з візитом до Кривого Рогу приїздив Блаженнійший Святослав, під час того візиту я передав йому прохання про потребу у ресурсах. Він порадив, куди треба звернутися – мова велась про католицьку організацію у Німеччині. Пізніше я їздив до Києва, де Блаженнійший Святослав підписав листа, якого і було надіслано в ту організацію. Так вдалося придбати сусідню ділянку, яка була в дуже занедбаному стані. Згодом ми її вичистили від чагарників, все прибрали, вивезли.

А потім я зичив кошти на фундамент. З часом католицька організація з Австрії допомогла нам з ресурсами на цеглу. А потім я знову зичив...

Тим часом хтось збоку приходить і каже: «А шось так помалу у вас тут будується».

Бувало таке, що я по тижню жив на будівництві храму. В якийсь момент дружина почала сумніватися, чи вона потрібна тут, коли мене ніколи вдома немає.

- А де ви зараз мешкаєте з родиною?

- Ми живемо у квартирі, яку нам придбала церква. Тобто це церковне житло тут, у Кривому Розі.

- А що ще потрібно для завершення будівництва храму?

- Слід розуміти, що кошторис на будівельні роботи росте щороку. Тому ми постійно у пошуку ресурсів. Ось ця будівля, де ми розмовляємо з вами, зветься парафіяльний центр. Він з’явився завдяки допомозі львівської організації «Українська освітня платформа» . Я їздив туди на навчання, проходив курси і подавав проєкти на гранти: спочатку на фундамент, потім на продовження будівництва. Так у нас з’явилася «Рідна хата», як ми називаємо наш парафіяльний центр. У майбутньому храмі ми матимемо місце для молитви, а тут, як кажуть дітлахи, для тусовки (сміється).

На фото: парафіяльний центр "Рідна хата"

На даний час у будівлі храму вже поштукатурено, проведена електрика, ми вже маємо частину коштів на опалення, робитимемо підлогу. А ще нам потрібно шпаклювати і красити всі стіни. На даний момент потреба в коштах на ці цілі складає близько 250 тисяч гривень. Словом, щоби мінімально завершити храм всередині, треба близько 30 тисяч доларів. Ну а іконостас, розпис - це вже колись у майбутньому будуть створюватись.

На фото: будівництво храму станом на січень 2021

Ще одна організація, з Німеччини, пообіцяла посприяти у підвищенні енергоефективності будівлі храму, тобто в утепленні. Представник цієї організації був у нас, йому сподобався результат будівництва, тож попереду -співпраця, яка має бути корисною для нас.

Зазначу, що у будівництві нам допомагають і пересічні криворіжці. Якось один чоловік приніс гроші, бо йому наснилося, що він має пожертвувати на наш храм. Причому тут же поруч є ще один храм – УПЦ Московського патріархату. Тож я поцікавився, чи дійсно йому наш храм наснився, бо ж є інший поруч? Він підтвердив, що саме нам мав пожертвувати, бо так йому уві сні побачилось. Вручив мені конверт, у якому виявилось 4 тисячі доларів, які й були витрачені на металевий купол та інші металеві конструкції даху.

Є також люди, які жертвують 50 – 60 тисяч гривень, котрі ми використовуємо на певних етапах будівництва. Багато речей зараз вже сама громада робить. Хотілося б згадати активну парафіянку, котра вже померла минулого року, пані Марію Барчак. Вона сама народжена на заході України, але жити довелося тут, у Кривому Розі. Бували моменти, коли вона у свої 82 роки носила цеглу, тому що хотіла хоча б якось долучитися до будівництва храму.

Зараз, доки зима, ми купуємо для храму ковані речі: пристіл, світильники…

Але тим, хто щиро хоче нам допомогти з завершенням будівництва храму, ми залюбки повідомляємо наші реквізити.

- Парафія УГКЦ у Кривому Розі стала осередком патріотичного виховання. Розкажіть трохи про це: чи це політика церкви, чи ініціатива священника - адміністратора парафії?

- Зазвичай так і є, що українська церква збирає навколо себе друзів, однодумців. Від ініціативності та активності священників теж багато залежить. На базі нашої УГКЦ є департамент військового капеланства, який співпрацює з родинами загиблих – це один з напрямків його роботи. На базі нашої парафії сьогодні згуртувалася спільнота «Незламні» - це родини загиблих захисників України. Вже більше року минуло з того часу, як почалася наша співпраця. Щомісяця проводиться зустріч з психологом – окремо з дорослими, окремо з дітьми. Оскільки це родини загиблих, для них, як і для нас, День захисника України, День Збройних Сил України, День незалежності України є дуже важливими датами. Так, минулого року ми організовували захід «Україні 30», також вшановували наших захисників. Для кожного, причетного до сучасних процесів державотворення, до захисту країни, це дуже важливо. Ну і разом ми намагаємося вибудувати якусь стратегію, тобто, чого ми хочемо своєю роботою досягти. Адже спонтанно робити певні речі – це одне, а з іншого боку, ми вже дозріли до того, аби у нас була якась програма.

Також на базі нашої «Рідної хати» збираються пластуни. Звісно, у них є свої наставники, у кожного їхнього гуртка – своя програма. Але мене тішить наше партнерство. Як відомо, ПЛАСТ – організація, ідеологія якої базується на християнських цінностях. Тож моя роль, як капелана, полягає у сприянні тому, аби допомогти наповнити життєдіяльність їхньої організації християнським змістом. Я залюбки долучаюся до співпраці, до роботи з молоддю. Бо якщо ми дітям нічого не дамо сьогодні, то втратимо і наступні покоління.

- А що таке «вільний час священника»?

- Я трохи занедбав власні уподобання, адже люблю подорожувати, навіть просто виїхати машиною за межі міста – в поля, хащі, лісосмуги. Насправді ж складається так, що сьогодні мій вільний час – це може бути якась книжка

- А ще відомо, що ви таксуєте.

- Так, а ще я таксую, якщо це можна назвати вільним часом (сміється). У нас в церкві нема тарифів, зарплат, просто є скарбонька і люди, хто бажає, кидає в неї гроші. Є підтримка від єпископа, але вона досить несуттєва у наш час, тому вечорами я можу поїздити трохи, потаксувати на службовій машині. Мушу сказати, що спілкування з людьми у такому форматі для мене досить цікаве, особливо у поїздках на довгих маршрутах. Адже я за кермом не їжджу в рясі. Найчастіше люди не знають, що за кермом – священник, вони діляться своїми думками, проблемами. Я ж відповідаю, що по закінченню маршруту, мовляв, підкажу, що робити. І коли вже дістаємося до місця призначення, і я даю пасажирові свою візитку, висловлюючи готовність допомогти і розрадити у певній ситуації, то люди трошки в шоці. Самому ж мені цікаво, адже формат таксі долає ту дистанцію, котра існує між сторонніми людьми і незнайомим їм священником, дозволяє мені краще пізнати суспільство – з людськими настроями, уподобаннями, проблемами, радощами. В тому числі, можна дізнатися, що люди думають і про церкву, і про священників, і про решту речей. Ну і звичайно, це можливість заробити трохи.

- Що взагалі вас радує сьогодні в суспільстві?

- Я вже казав, що часом дивлюся фільми про 90-ті, і коли сьогодення порівняти з тим часом, то можна побачити суттєві зміни, в тому числі і у Кривому Розі. Навіть естетично, попри те, що маємо і трущоби.

Все-таки спостерігаються і зміни у свідомості людей, які особливо почали прогресувати з початком війни на Донбасі. Шкода, звісно, що для цього потрібна аж війна, дуже шкода. Бо хтось вже не живе і не може цього побачити. Однак радує те, що є зміни, що люди намагаються тверезо мислити, відчувають потребу у християнстві. Ну і тішать молоді дітки, що тут у нас бувають. Вони дуже щирі, безпосередні, відкриті для комунікації: хоче обійняти – обійме, щось не подобається - обернеться й піде.

- А що найбільше нині тривожить Вас?

- Те, що надто малий відсоток тих, хто задумується над тим, що відбувається. А навіть ті, хто, здавалося б, прагне якогось усвідомлення, долучається до діяльності на користь суспільству, громаді, часом, роблять дурниці. Виглядає так, що навіть серед активних людей, які хочуть розвивати Україну, місто, немає згоди між собою, вони часто розділені і чубляться.

- Що ж зробити, щоби зменшити цю розрізненість, чвари?

- Менше емоцій треба, дотримуватися елементарних правил дискусії. На мій погляд, це базові речі, які кожен сам мусив би розуміти. Навіть коли ти бачиш, що людина робить, на твою думку, неправильне, бажано б почати з запитання: «А чому ти так робиш?». До розуміння і злагоди можна прийти в результаті щирого спілкування, прагнучи хоча би спробувати зрозуміти мотивацію інших людей, перш ніж публічно виносити власний «вердикт». А у нас люди часто не чують один одного.

- Ми ж живемо у час великих особистих і суспільних потрясінь. Отже емоції багатьох українців, особливо тих, хто поніс жертву за нашу країну та її народ, є виправданими. Можливо держава мусила би щось робити, аби лікувати рани, психологічно допомагати таким нашим співгромадянам? Та й інша частина суспільства, яка, фактично, є споживачем результатів чиєїсь жертовності, мусила би відчувати власні зобов’язання перед співгромадянами, завдяки яким є ще змога жити звичним життям.

- Так, повністю згоден. Ми маємо про цих людей дбати всі разом. Але ж серед нас повно людей, яких не вразила війна, які навіть не помічають її, і, водночас, надто радикалізовані у спілкуванні з такими ж, як самі. Таких людей хотілося б закликати до взаєморозуміння і дотримання елементарних правил дискусії: перед тим, як "кинути камінь", бодай поспілкуватися. Мені здається, якщо зовсім позбутися такого людського прагнення, як зрозуміти іншого, чим далі, тим картина може ставати гіршою, адже сьогодні бачимо, як ворогують зовсім незнайомі між собою користувачі інтернету – ніколи набачивши один одного, не знаючи достеменно людину, не бояться вдаватися до взаємних звинувачень, часом, звинувачуючи у тому, чого й близько нема. І це проблема. Вважаю, що значною мірою це пов’язано з дефіцитом критичного мислення.

- А чи не здається вам, отче, що така ситуація спричинена тим, що тривалий час наше суспільство відучували від авторитетності розумних, моральних, свідомих. Маю на увазі радянські часи, коли були репресії проти інакомислячих, до рядів яких потрапляли якраз ті, хто вмів критично мислити. Тобто решті суспільства демонстрували, що вміти мислити не так, як це велить політика партії – злочинно. І що фактично нині ми пожинаємо наслідки тих процесів? Ну і, звісно, додається вже кілька десятиліть невизначеності в незалежній Україні, коли ми так і не спромоглися подолати той дух радянщини і сформувати умови для ефективної нової гуманітарної політики?

- Сьогодні ми бачимо, що немає як такого одного морального авторитета, чи декількох для нашого суспільства. Однак постає інше питання: «А звідки він візьметься?». На ментальному рівні нам не вдається навіть подолати ті розбіжності, які існують між сходом і заходом. Так, наразі спостерігаємо більше бажання допомоги один одному, єднання, однак проблема далеко не подолана. Це я можу точно казати, як уродженець заходу, котрий з місією оселився на сході. Одні твердять «москалі от вони такі – сякі». Інші тривалий час називали мешканців заходу «бандерівцями», вкладаючи негатив у це визначення.

І одним і іншим кажу: «Перед тим, як кидати камінь, зробіть щось, аби змінити ситуацію». Не кажу про щось важке - дрібницю якусь зробіть. Але цього нема. "Кидати каміння" дуже просто. І потім ворог використовує такі розбіжності, розрізненості, штучний поділ між заходом і сходом. Якби держава реалізовувала грамотну об’єднавчу політику, цей поділ був би давно мінімізований. А так політики, навіть очоливши державу, займаються політикою, а не справжнім, ефективним державотворенням. За 30 років незалежності, сформулювавши державницьку гуманітарну політику, національну ідею, вже давно мусили би вийти на фінішну пряму у об’єднавчих процесах. Сподіваюся, що разом ми все це подолаємо. Лише потрібна робота, насамперед, над собою.

Епізод з життя парафії Святого Миколая Чудотворця УГКЦ дивіться на нашому відео.

А для тих, хто хоче допомогти завершити будівництво храму у Кривому Розі, зазначаємо номер банківської картки:

4149499387681057

Талайло І.І.

Призначення - "пожертва на храм".