• Головна
  • По суті, держава так і не змогла за більш ніж два роки війни налагодити нормальне функціонування збройних сил, - волонтер Олександра Галушка
Інтерв'ю
21:03, 31 грудня 2016 р.

По суті, держава так і не змогла за більш ніж два роки війни налагодити нормальне функціонування збройних сил, - волонтер Олександра Галушка

Інтерв'ю

Галушка Олександра Михайлівна — проживає у селі Чайковичі, що у Самбірському районі Львівської області. Спокійне та розмірене життя пані Олександри раптово змінилося наприкінці 2013 року, коли в Україні розпочалася Революція Гідності, а слідом за нею — російська агресія на Донбасі. Тепер Олександра Михайлівна є активною волонтеркою у складі київської волонтерської організації «Шпиталь Майдану».

Про початок волонтерської діяльності.

Коли 1-го грудня 2013 року побили наших студентів у Києві, мій син був вже на Майдані. З того часу розпочалося таке патріотичне життя нашої родини. Сама я на київському Майдані не була, мені не дозволяв син. Але переживання були дуже великі за сина. Тут у Львові я намагалася допомогти місцевим активістам. Носила їм речі, продукти харчування.  А вже 18-го лютого мого сина поранили на Майдані, і вже тоді моя діяльність як волонтера стала більш активнішою.

Потім Революція закінчилася, розпочалася війна із Росією. І мій син із товаришами вирушив на Схід захищати нашу країну. Він досяг свого, незважаючи на те, що за висновками медиків був непридатний для служби, бо мав проблеми зі спиною. У зоні АТО він служив у 72-ій бригаді, бійці якої стояли поблизу Волновахи. Було це у серпні 2014 року.

У листопаді-грудні 2014 року на Донбасі тривали кровопролитні бої. Дуже добре пам’ятаю той день, коли до мене подзвонила волонтер нашої групи і мій керівник Лариса Чинкалова і просила молитися, бо наша 80-та бригада прохає про молитву. Бійці тоді стояли в районі Луганської ТЕЦ. Дуже багато було поранених, було багато плачу. Я молилися по всіх церквах, просила молитися всіх своїх друзів.  А потім нам сказали, що треба дуже багато речей для наших бійців, які перебувають у госпіталях. І вже тоді я почала допомагати нашим військовим на Сході. Все почалося із Самбірського району. Спочатку я звернулася до нашого священника отця Василя  у Чайковичах, який звернувся до інших священників з проханням допомогти нашим захисникам. Люди дуже відгукнулися, Хлопчиці, Ралівка, Нагірне і Чуква – ці населені пункти, де найбільше вони нам дуже допомогли у той нелегкий час. Потім до нас долучилася наша українська діаспора в Іспанії. Вони нам багато надсилали допомоги, яку ми відправляли у госпіталі, де лікувалися бійці. Не можу не подякувати парафіянам церкви святого Спаса, у селі Чайковичах, які доклали неймовірних зусиль для допомоги нашим армійцям.

Армійське забезпечення в українській армії.

Не таке, як мало би бути. Наприклад, остання наша поїздка була у населений пункт Зайцево. І хлопці просять теплу форму, бо вже холодно. Кілька місяців тому ми відсилали подушки, матраци і балаклави нашим захисникам, бо вони не мали належного спорядження. По суті, держава так і не змогла за більш ніж два роки війни налагодити нормальне функціонування збройних сил. Хочу сказати, що в принципі, багато чого залежить і від керівництва. Від того, як вони будуть захищати своїх солдатів. Наприклад, розвідка дуже потребує планшетів. На пристрій ми прошиваємо карту Донбасу. А без планшетів розвідники просто як сліпі котики, вони не мають жодних орієнтирів. Держава ж таких пристроїв у війська не постачає, тому цим займаються лише волонтери. Зібрати харчування і теплий одяг для хлопців зараз дуже важко. Люди поступово стають дуже пасивними. Але ж якби ви тільки бачили, як світяться очі бійців, коли вони нас бачать. І одразу ж запитують: «А звідки ви»? Шукають своїх земляків. І не поїхати ще раз до них – вже неможливо.

Насправді, наша допомога не обмежується лише військовими. Ми також намагаємось допомогти діткам, які залишилися там, у зоні бойових дій. У нас є Дружківка, Маріуполь, інші дитячі будинки. В останню нашу поїздку наша волонтерська група завітала в гості до діток у Новоайдарі. Вони багато чого потребують.   Привозимо одяг, взуття, буває таке, що й харчуванням ділимось. Звичайно,  наші поїздки у зону АТО вкрай небезпечні. І дуже страшно. Нас обстрілюють, виникають такі ситуації коли неможливо навіть виїхати звідти. Але ми розуміємо, що їхати треба, бо на нас там чекають.

«Допомагати військовим на Сході стає все складніше».

Тому, що народ змучився і зневірився. Тепер думають так: «мого сина там немає і це дуже добре». І багато хто не розуміє того, що там триває реальна війна. Це ніяка не  АТО, як розповідають нам чиновники. І страшно подумати, що там воюють наші сини і кожного дня хтось гине. А наші люди тут не розуміють того. Я розумію, що зараз важко нам усім. Але якщо ми придбаємо бійцям пачку гречки раз у кілька місяців, я не думаю, що ми дуже збідніємо. Люди поступово стають дуже пасивними. На вулиці Чупринки у Львові є церква св. Климентія. На початку війни люди туди приносили дуже багато речей, харчування. Зараз немає нічого. Люди стали дуже пасивні, не відчуваючи того, що там стоять наші діти. І вони мусять там бути, бо не можуть просто так взяти і залишити ті рубежі. Адже ти ніколи не знаєш, що там у противника в голові. Ми не знаємо, що вони можуть зробити. Але і влада наша теж бездіяльна, бо не робить анічогісінько для того аби завершити війну.

«Якби влада дала команду наступати, то ворога із нашої землі вигнали б за кілька днів»

Наші захисники на Сході не відступлять незважаючи ні на що. Згадайте, із яким натхненням наші хлопці йшли на війну у 2014 році. Бо вони тоді розуміли, що йдуть захищати свою країну і щиро вірили, що зупинять агресора. Звичайно, той запал першого року війни вже погас. Люди розчарувалися у багатьох речах. Ми відвідували наших поранених у госпіталях і ми спілкувалися із ними. Вони розповідали, що якби влада дала команду наступати, то ворога із нашої землі вигнали б за кілька днів. Але їм казали стояти і не стріляти. Зараз є Мінські угоди, але до чого вони призвели?

«Ніхто із нас не відчуває змін».

На жаль, змін в країні немає ніяких. Пролито багато крові, але нікого не покарали. В країні безлад. І ніхто із нас не відчуває змін. Сподіваюсь, що ці зміни будуть. Але треба трохи почекати. Тому, що кров, яку зараз проливають наші сини, не має бути даремною. І всі ми щиро віримо, що наша Україна буде. Ми відвоюємо, відбудуємо і все у нас буде добре.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Львів #032ua #новини #Львів #032ua
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить

Коментарі

Оголошення
live comments feed...