• Головна
  • 5 історій львів'янок, для яких волонтерство - це поклик душі
історії
22:59, 5 грудня 2016 р.

5 історій львів'янок, для яких волонтерство - це поклик душі

історії

Щорічно 5 грудня в Україні відзначають День волонтера. Волонтери - це люди, які безкорисно допомагають іншим. Сьогодні з нагоди свята ми підготували для вас 5 історій львів’янок, які займаються волонтерством, щоб приносити іншим радість.

Юля Лейбенко, проджект менеджер Парку культури, волонтер в дитячих сиротинцях.

QGNGi-JTeFw


айматись волонтерством я почала ще в 16 років, коли організувала свій перший благодійний концерт в школі, - розповідає Юлія, - тоді ми збирали гроші для хлопчика, в якого була лейкемія.
Не знаю чому, але я завжди запам'ятовую моменти, в яких я могла допомогти і цього не зробила. А близько року тому, я натрапила на пост у львівській спільноті про те, що група людей планує їхати в інтернат до діток і вони шукають охочих. Мене здивувало те, що ця поїздка не була на День святого Миколая (як ми всі звикли), а просто так. Тож я зателефонувала організаторам, запитала у них, чим можу допомогти. Мені сказали, що в цьому інтернаті є футбольна команда, якій потрібна форма і взуття, і якщо я можу чимось допомогти, то діти були б щасливі. Мені вдалось дістати футболки для всієї команди і професійні кросівки для одного з хлопців. Тож ми з усім цим добром поїхали до діток".

і очі, ті посмішки, щастя й радість від отриманого...Воно того вартувало! Тому, коли я приходжу в дитячий будинок, то я намагаюсь максимально приділити всім увагу, побавитись, хоч якось допомогти.  Коли ти бачиш як дитина радіє звичайному теплому взуттю, то розумієш наскільки всі твої проблеми незначні.  Коли їдеш в інтернат до хлопців з вадами здоров"я, а вони просто тішаться від того, що хтось до них приїхав, що про них не забули. Мені нічого не вартує виділити кілька годин свого часу на якусь поїздку. Мабуть, основне це те, що одного разу я зрозуміла, що насправді допомагати - легко", - зазначає Юлія Лейбенко. 


rsopms_uTuM

fd9OvPJHqoc


Оксана Бабенко, журналіст "Львівського радіо", волонтер Центру зайнятості вільних людей,
соціальний репетитор в організації Турбота в дії.

ZeS0IKnqofc

"Я хотіла бути волонтером вже з підліткового віку. Завжди хотілося бути чимось корисною іншим людям. Мені здається, що волонтерство робить життя цікавішим, надає йому нових барв. Це змога вийти поза межі свого мікровсесвіту "робота-дім-навчання"- говорить Оксана.

За її словами, вона почала волонтерити у День Святого Миколая.

" Я не планувала тоді іти до військового шпиталю і сиділа зі своїми друзями у кав’ярні. В один момент мені зателефонувала волонтерка з ЦЗВЛ (Центр зайнятості вільних людей) Ліда і попросила прийти. Вона напекла фігурного печива для військових, тож треба було просто скласти компанію. Це був вечір. Ми сиділи за чаєм з печивом і розмовляли. Поганий настрій, який мала в той день, всі турботи, раптом мене покинули. І на душі стало дуже класно і легко. Попри те, що ті хлопці, яких ми провідали мали складні часи - хтось не ходив, у когось болів хребет, і таке інше, вони настільки вміли радіти, насолоджуватися кожною хвилиною цього життя, що на мить всі присутні просто повернулися у дитинство - коли свято Миколая - це ялинка, гірлянди, і очікування якогось нереального дива. І це, напевно, був мій накращий день Миколая за все життя" - пригадує Оксана Бабенко.



Марина Сай, член Львівського товариства захисту тварин,
волонтер притулку "Милосердя"

"Коли ми в 2006 році всі дивним чином зібралися майже одночасно, навіть собі не уявляли наскільки важко займатися такою справою. Хтось не витримав і покинув, хтось лишився, хтось добавився пізніше. І всі тут волонтери.Напевно тому, що дуже шкодуємо тварин і хочемо їм допомогти. А це означає, що треба робити все можливе і навіть неможливе для їх врятування, утримання.Коли дивишся в їхні вдячні очі, то не думаєш про оплату, хочеться давати. Це покликання. Коли збирається група таких людей, виходить диво",  - розповідає Марина Сай.



15281881_1032178700227899_1710934580_n
15327687_1032176523561450_710182488_n
15310243_1032176390228130_1674473992_n

Юлія Тарасюк, вчитель німецької мови у СЗШ № 63 м.Львова,
волонтер у військовій лікарні, опікується бійцями АТО

0elQqKZoz04

До Майдану вона жила у Волинській обл, працювала в своєму селі вчителем. Але всі ці події в Україні надихнули дівчину на зміни, їй хотілось бути більш активною, допомагати захисту країни не просто словами, а й діями. Тому покинула все й у 2015 році  переїхала до Львова, що стало  початком її нової сторінки життя. Вона  завжди намагалась допомогти армії, підтримати бійців, яких знала. Але їй хотілось робити більше.

"Одного разу я вирішила відвідати поранених у госпіталі. Тоді й дізналась про існування Волонтерської Сотні Львова, що діє при Львівському шпиталі. Знайшла контакти і запитала чи є потреби у волонтерах. Думала, що буду проходити якийсь відбір, завдання і тому подібне, але лише пізніше зрозуміла, що в цьому немає потреби. Бо якщо ти відчуваєш шалену любов, повагу, вдячність до своїх захисників, то у будь-якому разі у тебе все вийде. Головне, щоб цей йшло від щирого серця" - розповідає Юля Тарасюк.

5 історій львів'янок, для яких волонтерство - це поклик душі, фото-1


"Якихось особливих моментів описати напевно не вдасться, бо кожен боєць - це окрема історія, окрема сторінка, кожен з них залишає у моєму серці свій слід. В госпіталі ми є "посередниками" між цивільними людьми і військовими. Ми передаємо потреби та інформацію. Але головне, на мою думку, то це увага, яку я можу приділяти цим людям. І я дуже рада, що маю таку можливість. Не уявляю вже свого життя без бійців, госпіталю і сотні. Коли мене питають: "Для чого це вам, чи є від цього ефективність?", то я відповідаю: ," Якщо зі ста бійців хоч один потребує моєї підтримки чи допомоги, то я заради цього одного обійду всіх сто бійців. І зроблю це з радістю, вдячністю і натхненням" - ділиться Юлія.



Маріанна Гречуха, волонтер, допомагає літнім людям

5 історій львів'янок, для яких волонтерство - це поклик душі, фото-2

Кілька років тому вона взяла участь в одному проекті, суть якого полягала в  тому, щоб допомогти літнім людям прибрати свої оселі до Великодня або до Різдва. Зазвичай, це були самотні пенсіонери, яких покинули рідні. Такі люди – це просто вагон життєвого досвіду і, відповідно, порад. В однієї нікого немає, окрім кота, з яким вона завжди говорить. В іншого є піаніно, а немає двох пальців, але він божественно грає. Третя жіночка – інвалід, яка половину життя їздить на колясці.
"І кожен з них намагається затримати тебе якнайдовше в себе, попити чаю, поїсти печенька, поговорити. Коли ти приходиш до них додому прибрати, допомогти, їм дуже ніяково, що у них неприбране помешкання, але я розумію, що їхньої вини в  цьому немає. Вони просто фізично не можуть цього зробити. Опісля кожного прибирання завжди отримуєш якийсь поштовх у житті. Щось обмірковуєш. Мушу сказати, що допомога таким людям дуже потрібна. Не тільки фізична, а й моральна. І добре розуміти, що своїм ділом ти зробила когось на краплю щасливішим. І тоді я відчуваю себе  таким молодцем, просто не передати. Я відчуваю, що роблю шось соціально важливе. Що я комусь дуже допомогла, без великих зусиль з свого боку. І я дуже боюсь опинитись в такому становищі" - розповідає Маріанна.
                                                                                                                                                                                                                                                                               

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Львів #новини #032_ua
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить

Коментарі

Оголошення
live comments feed...