"Ми часто нарікаємо на якісь проблеми, але нічого не робимо для того, аби вирішити їх", - письменник Сергій Жадан

Сьогодні Сергій Жадан – один із найпопулярніших письменників не тільки в Україні а й у Європі. Його романи перекладені тринадцятьма мовами світу, його поезія настільки правдива та відверта, що перехоплює дух.

032.ua пропонує до Вашої уваги розмову із людиною, яка у складний для України час своїми книжками бореться за літературну свободу кожного із нас.

Сергій Жадан: «Форум видавців – емблема не лише Львова, а й всієї України.

У Львові буваю регулярно. Мені тут затишно. Найбільше подобаються люди. Ясна річ, що є якісь специфічні риси у львів’ян, галичан, але безперечно, всі ми схожі, що харків’яни, що львів’яни. Сказати, що є якісь карколомні речі, які кардинально відрізняють українців із Західної частини від Східної – таких відмінностей немає.

Форум видавців у Львові – емблема не лише Львова, а й усього літературного процесу України. За цією акцією оцінюють загалом українську літературу і видавничу справу. Справді, певний такий символ вітчизняної літератури. Тому, що іноземні видавці чи письменники щось знають про українську літературу, то обов’язково згадують, що в Україні є така масштабна подія, як Форум видавців. Таке нечасто побачиш, і у інших країнах такі акції потрібно ще пошукати. Тому львів’янам дійсно є чим пишатись.

Про такі речі краще не говорити неправду, замовчувати або перекручувати

Про зміни в літературному процесі, спричинені війною на Сході.

Література в умовах війни – така література, коли автори пишуть максимально відверто і правдиво. Навіть якщо слова письменника будуть шокувати, пригнічувати, і навіть якщо це комусь буде неприємно. Про такі речі краще не говорити неправду, замовчувати або перекручувати. Ця тема занадто гостра, вона безпосередньо стосується життя і доль тисячі людей. Тому краще говорити те, що ти бачиш, що відчуваєш, а не керуватись при цьому ідеологічними чи політичними критеріями.

Мені здається, що українська література у випадку із війною цілком гідно склала іспит на гідність, на відповідальність. У нас сьогодні є велика кількість письменників, які намагаються сьогодні говорити, відрефлексувати, зрозуміти що наразі відбувається в Україні. І пишуть вони так, як їм підказує власне сумління.

Українське суспільство, на відміну від літератури, свій іспит на гідність продовжує складати. Тому, що для українців ще нічого не скінчилося, ця вся ситуація вона далі залишається відкритою. І з війною, і з революцією. Це ті речі, які ще не можна говорити у минулому часі. І як далі все буде відбуватися – залежить від нас усіх. Революція змусила людей змінюватися. І я бачу ці зміни. Я бачу, що люди справді змінюються, змінюється їхнє розуміння свого громадянства, своєї приналежності до України, своєї ідентифікації. Це ті речі, які виводять суспільство на зовсім інший рівень. Так, як було до грудня 2013 року, вже ніколи не буде.

Сергій Жадан про свою письменницьку діяльність.

Я писав практично все життя. Ще у школі почав писати певні поетичні речі. Коли вже навчався в останніх класах школи, писав вірші, які мені здавалися віршами. Все своє життя я дуже люблю літературу, і писати для мене – це цілком природньо. Завжди полюбляв авторів-класиків, а вже коли підріс і мені відкрилася модерна, сучасна література, то полюбив її усім серцем. У 15-16 років купував собі книжки, поетів 80-х років. Це Іван Малкович, Василь Герасим’юк, Юрій Андрухович, Оксана Забужко. На їхніх книжках я і ріс.

«Приємно бачити, скільки книжкових новинок з’явилося в Україні в останній час».

Зараз молодь більше читає російськомовну літературу. З цим потрібно боротись. Боротьба ця є простою: необхідно просто пропагувати українську книжку. Коли людина бачить, що є вибір, є пропозиція, то у багатьох випадках людина буде сприймати цю пропозицію. Я наведу один яскравий приклад: нещодавно у Харкові відкрили нову книгарню. Я туди заходжу, і помічаю таку парадоксальну штуку, що там немає відвідувачів. Мені це здалося дуже дивним, бо я постійно чув від харків’ян нарікання про те, що у Харкові немає української книги, що неможливо купити книжкової новинки, що у місті неможливо знайти українську поезію. При цьому, відкривається новий магазин, але ніхто із тих, хто плакав, у книжкову крамницю не йдуть. Це теж така суто українська риса. Це була неприємна річ, яка мене вразила. Водночас, приємно було бачити, скільки книжкових новинок з’явилося в Україні за останній час. Їх значно більше порівняно із минулим роком. Звичайно це свідчить про позитивні тенденції у видавничому процесі. І зараз ми із друзями хочемо підтримати цю нову книгарню у Харкові, бо насправді. Ми часто нарікаємо на якісь проблеми, але нічого не робимо для того, аби вирішити їх. Дуже часто проблема вирішується досить просто, і для цього нам не потрібен ані Президент, ані держава, ані уряд. Треба бути трішки активнішим, трішки позитивнішим для цього світу.

Підтримка держави потрібна не митцям

Про роль держави у літературному процесі.

Підтримка держави потрібна не митцям. Підтримка потрібна у літературі, культурі загалом, де йде мова про якісь системні речі. Скажімо, у нас має бути якась культурна політика, зовнішня і внутрішня. Якщо цього немає, її дуже важко реалізовувати за якихось приватних ініціатив. Коли Україна презентує себе на якихось європейських ярмарках чи фестивалях, все це важко реалізувати за рахунок приватних інвестиції. І тут потрібна підтримка держави. У нас є частина письменників, які говорять про підтримку держави, маючи на увазі, що держава має забезпечувати письменників усім. Насправді, якщо є нормальні механізми літературного існування, то письменник просто мусить займатися своєю справою. І коли все працює, то йому більше нічого не потрібно. Я не говорю зараз про подачку від держави. Вона не має годувати інженерів людських душ в обмін на їхню лояльність. Йдеться про те, що має бути якась нормальна механіка взаємозв’язків між видавничим бізнесом, письменником і читачем.

«Було б добре, якби держава змогла зробити певні висновки із війни на Донбасі»

Ми справді дуже часто відвідуємо Донбас. Там сьогодні є дуже великий інтерес до українських книжок. Завжди там зустрічаєш позитивну, відкриту реакцію, бачиш радісних людей, які цікавляться тим, що робиться. На початку війни було багато нарікань від жителів Донбасу, що про них забули. Насправді, ці претензії є цілком виправдані, вони підставні. Донбас завжди був такою вотчиною певних політичних сил. Туди було дуже важко пройти крізь цей бюрократично-державний, партійний фільтр, щоби дістатися читачів. Але з іншого боку, всі регіони, всі міста можуть висловити аналогічні претензії. Тому, що культурної політики не було ніде. Я думаю, якщо навіть взяти Львівську область, хіба тут у райцентрах їздять музиканти або письменники? Сумніваюсь. У нас відсутня нормальна культурна політика,гуманітарна політика. Було би дуже добре, щоби держава це якось усвідомила і зробила якісь висновки із війни на Донбасі.