Після Перемоги

У минулому році Нобелівську премію з літератури отримала Світлана Алексієвич. Білоруська письменниця з українським корінням ще в 1983 році перевернула уявлення багатьох про Другу світову війну, і дуже добре, що хоч «нобелівка» змусила знову про неї заговорити, а деяких - вперше про неї почути.

Книгу Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» радянські цензори звинувачували в «пацифізмі, натуралізмі і розвінчанні героїчного образу радянської жінки». Вся справа в тому, що це був чи не перший випадок, коли учасників (а якщо говорити саме про цю книгу, то швидше за учасниць) тієї війни зображує не штучними героями, зведеними в абсолют, а живими людьми, у яких були і страх, і хіть, і сумніви, і фізіологічні потреби. Щоб написати цю книгу, Алексієвич спілкувалася з сотнями жінок по всій території колишнього СРСР і записувала їх сповіді.

У наш час цю книгу вже можна знайти без скорочень і цензури. Крім іншого, в ній описано, як розправлявся Сталін з тими, кого мав нагороджувати. Наведемо тут лише два яскравих уривка: 

***

У нас була одна ніч. Всього одна ніч. На наступний день за ним прийшли, постукали в двері вранці. Він курив і чекав, вже знав, що прийдуть. Мені розповідав мало ... Не встиг ... Пройшов він Румунію, Чехію, нагороди привіз, а повертався в страху. Його вже допитували, вже було дві держперевірки. Поставили клеймо - перебував у полоні. У перші тижні війни ... Під Смоленськом потрапив в полон, а зобов'язаний був застрелитися. Він хотів, я знаю, він хотів ... У них патрони швидко скінчилися, не те що воювати, застрелитися було нічим. Його поранило в ногу, він поранений потрапив в полон. На його очах комісар розбив собі голову каменем ... Останній патрон дав осічку ... На його очах ... Радянський офіцер в полон не здається, у нас немає полонених, у нас є зрадники. Так говорив товариш Сталін, він від рідного сина відмовився, який був в полоні. Мій чоловік ... Мій ... Слідчі йому кричали: "Чому живий? Чому живий залишився? ". З полону він утік ... Біг в ліс до українських партизанів, коли звільнили Україну, попросився на фронт. У Чехії зустрів день Перемоги. Представили до нагороди ... У нас була одна ніч ... Якби я знала ... Я ще хотіла народити, дівчинку хотіла ... Вранці його забрали ... Підняли з ліжка ... Я сіла за стіл на кухні і чекала, коли прокинеться наш син. Синові виповнилося одинадцять років. Я знала, що він прокинеться і запитає, перше, про що він запитає: "Де наш папка?". Що я йому відповім? Як пояснити сусідам? Мамі? Чоловік повернувся через сім років ... Ми чекали його з сином чотири роки з війни, а після Перемоги ще сім років з Колими.

 ***

А ми разом з чоловіком працювали в підпіллі. Удвох. Це мужній, чесний чоловік. Я розумію, що на нього донос ... Наклеп ... "Ні, - кажу, - мій чоловік не може бути зрадником. Я вірю йому. Він - справжній комуніст ". Його слідчий ... Він як закричить на мене: "Мовчати, французька повія! Мовчати! ". Жив в окупації, потрапив в полон, відвезли до Німеччини, сидів у фашистському концтаборі - до всіх була підозра. Одне питання: як живий залишився? Чому не загинув? Навіть мертві були під підозрою ... І вони теж ... І до уваги не брали, що ми боролися, всім жертвували заради перемоги. Перемогли ... Народ переміг! А Сталін все одно народу не довіряв. Ось так нас віддячила батьківщина. За нашу любов, за нашу кров ... Я ходила ... Писала в усі інстанції. Чоловіка звільнили через півроку. Йому зламали одне ребро, відбили нирку ... Фашисти, коли він потрапив до них у в'язницю, розбили йому голову, зламали руку, він там посивів, а в сорок п'ятому в енкаведе його остаточно зробили інвалідом».

***

 Чим більше часу проходить з тієї війни, тим більше пафосу в промовах чиновників. Тренд останніх років для депутатів всіх мастей: обов'язково запостити в Фейсбуці, як вони раз на рік відвідали якогось з решти ветеранів та вручили йому проднабори - обов'язково в партійному пакетику. Фото - додаються, адже ходити без прес-служби по таким подіям - моветон.

Для кого вони постять всі ці однакові фотозвіти - незрозуміло. Фейсбучну молодь цим вже не зачепиш, вони не розуміють - чому, власне, радіти: Радянський Союз, а вже тим більше - Сталін, за якого воювали діди - далекий від них, та й теплих почуттів вже точно не викликають. Більш того - СРСР асоціюється з Росією, з якою ми на сьогоднішній день воюємо. Та й важко радіти Дню Перемоги над фашизмом, коли сусіди-росіяни все більше до цього фашизму наближаються, причому не на словах, а на ділі, ось же вони - під боком, де перемога-то?

Подібне ставлення - відстороненості і непорозуміння - у молодого покоління склалося невипадково. Роками всі ці урочисті ходи і шаблонні виступи були спрямовані не на неї, а на електорат. Той самий електорат, який чіпляв на машини георгіївські стрічки, але не читав Алексієвич. Ну, або читав, але, в унісон з радянськими цензорами, вимагав «Не розвінчувати героїчного образу» (так-так, сотні таких коментарів до сих пір можна побачити на будь-якому літературному форумі, де обговорюють цю книгу).

Причому, розвінчувати їм не хотілося швидше навіть не культ «героїчної жінки», а культ радянських вождів, завдяки рудиментів якого наше суспільство розколюється досі. І хоч культ самого Сталіна розвінчали вже давно, але на Другу світову ми донині продовжуємо описувати його риторикою: ніби не помічаючи, що безліч героїв, які повернулися з цієї війни, були репресовані керівництвом тієї ж країни, за яку вони боролися. Згадувати це було просто невигідно, на цьому не пропіаришся. Піаритися зручніше з позитивом і під фанфари, а не зі скорботою і жалем. Нічого особистого, просто політика.

Ветеранам (справжнім, а не тим, хто горів в радянських танках ще до народження) на сьогоднішній день вже від 90 і вище. Що нам залишиться, коли останні з них підуть? Чому ми будемо радіти в День Перемоги, так і не навчившись сумувати, що не усвідомивши, що Друга світова - це масштабна трагедія, а не Велике Торжество? Трагедія, яка тривала ще довго після того дня, який прийнято вважати переможним. 

Євгенія Бродська