Андрій Породко: «Хочу, щоб мої діти росли в хорошій країні, і не думали як тікати із неї, а розвивали її»

проект "Люди, які змінюють Львів"

Андрій Породко – львів’янин, керівник громадської організації «САМІ». Він пройшов нелегкий життєвий шлях, але це не завадило йому стати на захист інтересів громадськості та допомагати людям з особливими потребами.

А у цьому році ще й став директором Кіноцентру (колишнього кінотеатру «Сокіл»), і не чекаючи на фінансування від держави розвиває його, як завше – самостійно. Адже й назва його громадської організації звучить символічно – «САМІ».

У 1991 році медики діагностували у мене важке онкологічне захворювання – лейкемію. На той час мені було 6 років. Лікування тривало довго. Батьки та медики зробили все, щоб я мав повноцінне життя. І на той час я став одним із перших пацієнтів в Україні, котрі подолали цю недугу та першим львів’янином, який пройшов сучасний курс хіміотерапії.

Отримавши шанс він Бога, я на власному прикладі намагаюся показати, що рак – не вирок. І всіма можливими способами апелюю до свідомості людей, що дитяча онкологія потребує фінансування та уваги.

Громадську організацію «САМІ» заснував у 2009 році, повна назва якої «Соціально Активні Молодіжні Ініціативи».

Задля привернення уваги до проблем осіб з особливимипотребами організовую різні заходи – концерти, благодійні аукціони за участю зірок, майстер-класи з арттерапії для онкохворих дітей, фестивалі, реалізовую соціальні проекти.

Найважливішою ціллю у моєму житті є моя сім’я та діти, щоб у них все було благополучно, аби вони не хворіли і все було добре. Це є ціль номер один мого життя, щоб вони були щасливі.

Зараз працюю над трьома напрямками роботи. Але поряд із цим, завжди ставлю перед собою якісь нові цілі, і постійно стараюсь до них йти.

Перший напрямок – це розвиток «Кіноцентру» (колишній кінотеатр «Сокіл»). Ми рятуємо його зараз, дещо реорганізовуємо. Зробимо з нього хороший кінотеатр доброго кіно, незалежного кіно, де люди зможуть себе почувати комфортно.

Другий напрямок – розвиток привабливості та рекреацій для відпочинку населення у парку «Горіховий гай». Щоб цей парк мав хороший вигляд, і ми над цим працюємо постійно: розвиваємо його, облагороджуємо, проводимо благоустрій, прибираємо, чистимо озера, які знаходяться неподалік, робимо пішохідні зони, встановлюємо лавочки, смітники та і все що потрібно. Також провів у парку безкоштовний Wi-Fi, зробив комфортну зону. Окрім цього, нам подарували буккросинг.

Третій напрямок – спорт для людей з особливими потребами. Моєю метою у цьому напрямку є те, щоб кожна дитина чи молода людина з особливими потребами могла вільно займатися спортом у будь-якій спортивній школі чи клубі міста, не шукаючи собі приватних тренерів.

Ми ж говоримо всі про інклюзію, про те що діти з особливими потребами мають навчатися в звичайних школах, то чому вони не можуть так само займатися спортом?

Допомагають мені у реалізації тих чи інших напрямків роботи – мешканці, трохи мої друзі-бізнесмени, міськрада (може не завжди грошима, але й адмінресурсом). Тобто усі допомагають, я не скажу, що хтось мені у чомусь відмовив.

Організовую для осіб з особливими потребами поїздки закордон, де вони беруть участь у змаганнях – Рух спеціальних олімпіад (Special olympics). Зокрема, зараз наші діти були на змаганнях в Швеції, взяли срібні медалі з футболу. А вже наступною буде поїздка у Гданськ. Там діти вестимуть плавання на відкритій воді по півтора км і плавання на каякінгу.

Хочу врятувати озеро у парку «Горіховий гай», і вірю, що зроблю це. Першими кроками у цьому стало те, що ми його почистили. Хоча ніхто не вірив, що нам це вдасться. І вже цього літа, там відбувались змагання.

Нагальною потребою є встановлення на озері дощового колектора та облаштування пляжу. Сподіваюсь, що у наступному році зробимо тут мінімальний порядок, щоб люди могли купалися.

Моєю мрією є те, щоб все було добре в країні і був мир. Щоб мої діти росли в хорошій країні, і не думали, як виростуть десь тікати, а могли розвиватись в країні, щось досягати і мати якийсь успіх у тому всьому. І це стосується й усіх українців. Щоб вони не мали бажання виїжджати звідси, а розвивали нашу державу.

Корупцію можливо подолати. Зокрема, маємо певні кроки, які потрохи робить місто. Я у них вірю. Наприклад, нова поліція – це один із тих кроків, яким я довіряю. Я не ведусь на ті провокації, які люди пишуть про них. Люди провокують, і це їхнє право. Але я вірю, що згодом все-таки буде порядок.

Окрім цього, я дуже хочу, щоб люди вибрали таких людей, які реально б працювали на округах і щось робили. Адже спочатку слід навести лад у себе, біля хати, а потім просто пробувати змінювати країну. А не пробувати, маючи безлад у хаті, показувати всім, як ми маємо жити.

Майбутнім громадським активістам раджу не займатися всіма напрямками одночасно, а вибрати собі окрему ланку та її розвивати. Кожен має бути фахівцем у своїй справі.

Громадським активістом теж не може бути кожен. На мою думку, якщо ти робиш щось правильно, то тобі завжди буде все виходити. А коли ти робиш щось неправильно, то Бог, який бачить, що ти не туди йдеш, буде підказувати різними методами, що то не твоя дорога. Але з іншої сторони, якщо ти бачиш те, що тобі щось виходить, то слід займатись тим, що ти вмієш робити.

Я бачу Львів через 5-10 років містом комфортним для життя всіх людей. Не лише туристів, а й для життя львів’ян. Це має бути комфортне місце, де кожен із мешканців міста Львова, мав би тут своє місце, працював, і був би щасливим тут жити.

Зрозуміло, що усім не вгодиш. Але я вірю в те, то воно буде таким. І якщо більшість мешканців зможе сказати: «Так. Я львів’янин, і я хочу тут жити!». Тоді це буде найкраще.

Розмовляла ОЛЬГА МЕЛЬНИК