На особливому положенні

Недовго ми перебували в тумані мінських домовленостей. Незважаючи на недоречну в даній ситуації секретність, поступово суть усталеного перемир'я промальовується. Зрозуміло, що умови припинення вогню і виходу з кризи обговорювалися не в Мінську, і явно не сумнівною переговорної групою. Повний зміст телефонних переговорів президентів України і Росії, ймовірно, не знають навіть МЗС двох країн. Тим не менш, шило в такому дірявому мішку, як україно-російські взаємини, втаїти зовсім неможливо. Вчора стало гранично ясно, в чому саме довелося піти на поступки Петру Порошенко, щоб повернути країни в русло політичного діалогу.

Крім уже відомих умов про особливий статус для окупованих терористами територій, вчора ми дізналися і про ще одну важливу поступку - перенесення дати імплементації торговельної частини угоди про асоціацію з ЄС. Частина угоди, що стосується власне введення глибокої зони вільної торгівлі, вступить в силу лише в грудні 2015 року.

Без сумніву, тиск в цьому питанні з боку Росії зазнала не тільки Україна, але і Європейський Союз. Сьогодні і прем'єр-міністр Яценюк, і глава МЗС Клімкін намагаються довести нам, що відстрочка імплементації ЗВТ дуже вигідна для України, що зараз наша економіка все одно що чорна діра, і поки у нас війна, ніхто все одно до нас сюди торгувати не прийде. Що Україні так навіть краще буде - вона встигне підготуватися до нових економічних реалій. Але як не крути, а все одно це поступка Росії, і дуже серйозна.

Чи варто лаяти за неї Президента?

Говорячи про необхідність політичного врегулювання кризи, Захід весь час натякав Порошенко, що Україні таки доведеться йти на поступки Путіну. Хоча б тому, що в короткостроковій перспективі Україні нема чого протиставити російській вояччині більше того, що вона вже протиставила. Для того щоб протистояти в майбутньому, потрібен час - на модернізацію армії, на порятунок економіки і термінове проведення реформ. Тобто, щоб отримати цей час, на поступки йти треба. Питання - чим поступитися? Ще в ході першої зустрічі в Мінську Порошенко чітко позначив червону риску, за яку він не зайде ні в якому разі: суверенітет, недоторканність кордонів, унітарність держави і європейський вибір. Як кажуть, місця для маневрів зовсім не залишається. Відстрочка імплементації ЗВТ (не плутати з ратифікацією, яка відбудеться 16 вересня одночасно європейським парламентом і ВР), - мабуть, єдино можливий варіант, при якому ми залишаємося вірні своєму європейському вибору, не змінюючи ні пункту в самому тексті угоди. При цьому Росія отримує час для перебудови власної законодавчої бази, для того щоб захистити свої економічні інтереси. Думається, що такі поступки стоять сотень і тисяч людських життів, яких недорахується Україна в разі продовження війни.

Тепер про особливий статус деяких районів Донецької та Луганської областей. Нашому Президенту, безсумнівно, варто було б пошукати іншого спікера для презентації закону, замість Луценко. Його зневажливе «лугандон», його заяви про необхідність оточити окуповані території якимись інженерними спорудами не витримують критики. Основний посил, який намагався донести радник Президента - нібито, люди, які зараз залишилися в Донецьку і Луганську, самі хотіли того, що отримали, тобто ДНР і ЛНР. А тому нема чого з ними церемонитися. Всіх за колючий дріт і на економічну блокаду. У такої точки зору з'явилося чимало прихильників в центральній і західній Україні. У суспільстві наростає тенденція - і це особливо гостро відчувають на собі вимушені переселенці із зони АТО - перекладання провини за розв'язування війни саме на жителів сходу. А раз винні, то і по заслузі. Ізолювати, і нехай живуть, як хочуть. Але прихильникам такої точки зору непогано було б запропонувати порівняти настрої людей у звільненому Слов'янську і окупованому Донецьку. Це в Слов'янську, а не в Донецьку, народ кидався під українські танки, намагаючись роззброїти десантників. І це в Слов'янську, а не Донецьку, половина чоловічого населення стала під рушницю в армію Стрєлкова. Це в Донецьку, а не в Слов'янську люди виходили на багатотисячні проукраїнські мітинги вже в обложеному терористами місті, ризикуючи своїми життями. Так що, Донецьк набагато більше заслуговує того, щоб залишитися українським. І не вина донеччан, що їх рідне місто, на відміну від Слов'янська, звільнити українська армія не змогла. Інакше й вони, за прикладом маріупольців, могли б показати, що вміють цінувати мир і Україну. А тому політикам варто відмовитися від зневажливих висловлювань та навішування ярликів і розглядати питання про введення особливого статусу для окупованих територій не тільки в частині економічної та політичної, але також і в частині соціальної: як допомогти тим, хто в силу різних причин не може покинути ці території , але при цьому хоче, щоб його права як громадянина саме України, а не якоїсь там ДНР / ЛНР були визнані і захищені.

Анонсований закон з'явиться в парламенті вже наступного тижня. Поки ж ми можемо судити про нього лише по коротким висловлюванням в пресі окремих політиків.

Перш за все, заспокоїти всіх , хто турбується, (а здається, що з цього приводу турбуються дійсно всі) поспішив сам Президент. "Усі, хто стурбований змістом і суттю спеціального закону про особливий статус для деяких районів Донецької та Луганської областей, ви там не знайдете жодної небезпеки для територіальної цілісності та суверенітету моєї країни. Ніякої загрози незалежності моєї країни", - сказав Порошенко.

  Народний депутат, уповноважений президента України з питань врегулювання ситуації на сході Ірина Геращенко заявила, що в законі про особливий статус не йтиме мова про федералізацію. За її словами, особливий статус передбачатиме більше економічних і гуманітарних прав для регіонів.

Радник Президента Юрій Луценко зробив кілька заяв з приводу можливого статусу окупованих територій. Спочатку він сказав про те, що третина Донецької та Луганської областей, які не змогла звільнити українська армія, буде ізольована і обнесена інженерними спорудами. Пізніше Луценко заявив, що це буде якась подоба вільної економічної зони, яка буде фінансувати сама себе. При цьому він не зміг повідомити, а кому власне йтимуть податки з цієї території. І ось останнє роз'яснення від Луценка: можливе надання частині території Донецької та Луганської областей особливого статусу дозволить перевести протистояння з військової в економічну площину, з територій будуть виведені всі незаконні збройні формування, територія отримає особливий гуманітарний статус з правом самовизначатися з мовою та історичними традиціями. Крім того, передбачається, що територія зможе мати особливі економічні відносини з Росією і навіть отримувати від РФ фінансову допомогу, якщо та, звичайно, захоче таку допомогу надавати. Що стосується політичного аспекту, то тут проводитимуться вибори до місцевих органів влади. Але не в обласні, оскільки особливий статус не поширюється на всю територію областей. Отже, жодним чином впливати на загальну політику держави ці території не зможуть. У той же час наявність законно обраних депутатів, навіть якщо вони не дуже сподобаються офіційному Києву, дозволить останньому вести переговори і вирішувати питання врегулювання кризи саме з законно обраною владою, а не самозванцями з ДНР / ЛНР.

Виходить, що Москва благополучно зливає Новоросію, погоджуючись на такі пропозиції Кєва і пропонуючи  лідерам самопроголошених республік зовсім інший формат існування. Путін, схоже, вирішив легалізувати ЛНР і ДНР через українські вибори до місцевих органів влади.

Які ми бачимо ризики такого сценарію для регіону.

1. Виведення незаконних збройних формувань може призвести до переходу цих самих формувань у підпілля, що може обернутися  перманентними терактами, бандформуваннями, розбоєм та іншими наривами, які будуть підривати стабільність в регіоні.

2. Нинішні лідери самопроголошених республік, якщо, звичайно, зможуть піти від кримінальної відповідальності за свої злодіяння за допомогою закону про амністію, візьмуть участь у місцевих виборах. Результат голосування в умовах, коли більша частина проукраїнськи налаштованих жителів регіону виїхала за його межі, передбачити нескладно. Та й гранично ясно, що проукраїнським кандидатам елементарно не дадуть провести передвиборчу кампанію на окупованих територіях. А це значає - легалізація терористів, це означає, що на довгі роки ми отримаємо відверто антиукраїнське представництво, яке буде посилено вибудовувати російську колонію на де-юре української території.

3. Відмовляючись фінансувати регіон (адже саме це передбачає статус економічної незалежності), ми ризикуємо втратити тут останніх своїх прихильників і фактично віддаємо на відкуп Росії свої землі, створюючи в своєму власному будинку базу для можливих збройних конфліктів у майбутньому (ми виходимо з того, що Росія не зупиниться в Україні ніколи, поки при владі Путін).

4. Поки що жоден з політиків не розтлумачив, яким чином будуть захищені інтереси українців, які через особливий статус так і не зможуть повернутися в свої будинки. Боюся, що якщо влада не передбачить якусь форму компенсації за втрачену нерухомість, то суспільство не легітимізує закон.

Можливо, що всі ці ризики будуть враховані в остаточному тексті законопроекту, і ми отримаємо дійсно непоганий правовий інструмент.  Але в будь-якому  разі він дозволить лише натиснути на кнопку «пауза» у складній історії з Донбасом. Битва за регіон тільки починається. І швидше за все, основні баталії розгорнуться не так на економічному, а все ж на інформаційному полі. У битві за Донбас переможе той, хто виграє битву за його уми.