«Після балу»: думки вголос про вартість, розцінки і істинні цінності (ФОТО)

Відшуміли святкові заходи з нагоди 68-ї річниці Перемоги над німецько-фашистською Німеччиною. Свято, яке колись пропахло порохом, сьогодні має зовсім інші «аромати». Від нього тхне політичної метушнею, брудними грошима і провокаціями.

Сьогодні День Перемоги в Україні більше нагадує традиційну забаву - перетягування каната, де в якості тонкої мотузочки виступає історична пам'ять, а рвуть її на частини протиборчі політичні сили. З одного боку - Партія регіонів разом з комуністами, а з іншого - «Свобода» і меншою мірою - решта опозиціонерів. Вони розривають  історію України, не піклуючись про те, щоб народ країни нарешті дізнався справжню правду про війну і сам вирішив, що ж він святкує 9 Травня - день перемоги над фашизмом, день пам'яті і скорботи про загиблих або просто - день закінчення страшної, кровопролитної і нелюдської бойні.

На сході України політики і чиновники всіх мастей під час своїх виступів на парадах безапеляційно заявляли: тільки Віктор Янукович може захистити справжню історію і ветеранів. У Донецьку за незмінним ось уже років десять сценарієм керівники міста і області вітали з трибуни ветеранів ВВВ, обіцяли не допустити ревізії історії, згадували загиблих і дякували живих. В Одесі з трибуни городян і гостей міста привітав голова Одеської облдержадміністрації Едуард Матвійчук, який не втримався від політичної промови і реклами Партії регіонів:

 «Ще свіжі в пам'яті часи, коли на догоду політичній кон'юнктурі робилися спроби переписати історію, коли на п'єдестал зводилися зрадники, що стріляли в спину нашим отцям-героям. Звертаючись до ветеранів, я хочу вас запевнити в тому, що з обранням Президентом В.Ф.Януковича ці часи назавжди пішли в минуле. Можете бути впевнені, дорогі наші ветерани - Прапор Перемоги в надійних руках. Ми повернули правду історії ». Про спадкоємність історичної естафети говорили і в Кривому Розі. Керівник регіону Дмитро Колесніков зазначив: «Міцна пам'ять грунтується на традиціях. Історія перевертає свої сторінки. Йдуть люди, які цю історію писали і створювали. Але завдяки традиціям вшанування подій ми передаємо цю пам'ять з покоління в покоління ».

Традиції ...
Традиції святкування Перемоги почали куватися в СРСР задовго до її приходу. Ще коли про наступ тільки мріяли, Сталін і його команда почали створювати міфи про війну. Про мудрість воєначальників, про бездоганну і найважливішу роль батька всіх народів товариша Сталіна в досягненні перемоги. Міфи ці виявилися дуже сильні. Виявилося, що в казки про війну вірити набагато простіше, ніж відкрити очі, прозріти і нарешті дізнатися, що:

1. У Великій Вітчизняній війні загинуло не 10, не 20, а близько 30 млн. радянських людей. І це за найскромнішими підрахунками. Велика частина цих смертей лягла на совість Сталіна і його командирів. Тільки в блокадному Ленінграді померло більше мільйона чоловік. Раніше радянська пропаганда говорила про 500 тисяч загиблих. Ці дані ми дізналися лише в 1989 році, коли відкрилися архіви і був відновлений музей блокади. Ви знали про те, що в 1949 році цей музей був закритий за наказом Сталіна, а його директор заарештований? Нібито, співробітники музею спотворювали справжній стан справ у блокадному Ленінграді і перебільшували кількість жертв мирного населення.
«Олівці», «сірники», «цвяхи» - так називали радянських солдатів, яких закидали як гарматне м'ясо в м'ясорубку війни. Часто необдумано, тупо і марно.
За даними досліджень останніх років, загальні демографічні втрати СРСР у період ВВВ склали близько 60 млн. чол.

2. 42% всіх загиблих у ВВВ - це наші з вами співвітчизники - українці.

3. Кількість жертв мирного населення, в тому числі і жителів України, просто лякає. Наприклад, 18 серпня 1941 року в результаті вибуху греблі Дніпрогесу від гігантської дніпровської хвилі, спровокованої вибухом, загинуло близько ста тисяч жителів Запоріжжя. Поспішно залишаючи місто, радянські солдати підірвали головний стратегічний об'єкт - Дніпрогес, в результаті чого утворилася гігантська пробоїна в греблі, яка викликала хвилю заввишки в декілька десятків метрів, яка практично змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до сусідніх міст - Нікополя і Марганця. Радянське командування не вважало за потрібне попередити мирне населення і свої ж війська про небезпеку. Ось чому в СРСР воліли не розповсюджуватися про трагічні події в Запоріжжі. Була придумана версія про «ворожу диверсію». Але тепер, коли з'явився доступ до архівів СРСР, українські історики отримали документальні докази, які піднімають завісу над цією трагедією. Дніпровська хвиля поглинула близько ста тисяч людей: 80 тисяч жителів Запоріжжя, біженців з сусідніх регіонів, близько 20 тисяч радянських солдатів, які просто не встигли покинути місто.

4. За час військових дій в лавах радянської армії було поранено 46 млн. 250 тис. чоловік. Повернулися додому каліками мільйони - без рук, ніг, очей! Для того, щоб ці каліки, про які після війни держава благополучно забула, не стояли більмом в оці з простягнутими за милостинею руками, в 1950 році за указом Верховної Ради Карело-Фінської РСР утворили на Валаамі «спецсанаторії». Протягом декількох місяців країна-переможниця очистила свої вулиці від цієї  «ганьби»! Жебраків- інвалідів війни збирали спеціальними нарядами міліції та держбезпеки, відвозили на залізничні станції, вантажили в теплушки типу ЗК і відправляли в ці самі «будинки-інтернати» - на острови. Там вони й доживали свої дні, без права повернутися на батьківщину. Гірше в'язнів!

Про цю наступність пам'яті говорили колеснікови, вілкули, шишацькі  та іже з ними у День Перемоги? Чи ці традиції вони збиралися передавати з покоління в покоління, зберігаючи пам'ять про ту війну?

О, ні, про ці «славні інновації» намагаються не пам'ятати в Запоріжжі, Донецьку та Луганську, де комуністи вийшли святкувати Дня Перемоги з портретами Сталіна в руках. Такі спогади в їх концепцію пам'яті якось не вкладаються.

Цим набагато ближче і зрозуміліше запросити на парад колишнього НКВСшніка, який розповість, не соромлячись, як стріляв у своїх співвітчизників за те, що не дуже-то ті любили радянську владу. Так було, наприклад, в Луганську. Ще в травні 2011-го року на сесії Луганської облради ветеран НКВС поділився з депутатами спогадами післявоєнних років про те, як проводилися облави в Карпатських горах і про депортацію затриманих до Сибіру.

 - Ви знаєте, радянську владу не любили, - розповів ветеран. - Тільки оберуть голову колгоспу - родину повісили. Тільки оберуть у виконком - сім'ю повісили. Ми їх дивізією з собаками в лісах оточували. Ловили, садили у вагон і всіх їх, негідників, в Сибір! Тому вони і мстять зараз і Росії, і Сталіну, і так далі.

Відео з його виступом викликало широкий резонанс в Інтернеті. Тільки в Ютубі ролик набрав більше 16 тисяч переглядів. Тепер НКВСник - почесний гість на всіх урочистих заходах в Луганську. На нинішньому параді - в тому числі!

Антитрадиція ...
З такою «наступністю традицій» на західній Україні не стануть миритися ніколи. У Львові, Івано-Франківську, Тернополі День Перемоги відзначався як день пам'яті за загиблими у роки війни. Про всіх загиблих, без поділу за належністю до тих чи інших армій. Ці люди, що опинилися на територіях, які вічно ставали розмінною картою в політичних іграх, не хочуть - просто не в силах вважати Сталіна переможцем. Не тих героїв, які вмирали за свою землю, ні! А саме Сталіна, який знищував свій народ так само безжально, як і фашистів. Для мешканців західних регіонів, які разом з приходом радянської влади остаточно втратили надію на незалежність, 9 Травня - це і радість від того, що війна закінчилася, але в той же час і величезна, безмежна біль про втрачений шанс на свободу і самостійний шлях розвитку. Чи варто звинувачувати їх у тому, що вони не любили СРСР, не хотіли розвиватися в його складі і сьогодні не бажають вважати перемогу Сталіна їх власної перемогою? Думається, було б справедливо залишити їх у спокої, дати людям шанс для тихої скорботи, без нав'язування радянської символіки і інших речей, які лише ятрять старі рани.

Але ні. В інтересах українського політикуму - ці рани якраз ятрити. Розірвана протиріччями Україна - це їх Україна. Єдина Україна - це нова країна, якої поки немає, але яка їм точно була б не підвладна. Цим і пояснюються щорічні провокації як з боку ПР і комуністів, так і з боку свободівців у День Перемоги.

Цього року гарячою точкою став Тернопіль. Один з нардепів, ім'я якого не називають, кинув димову шашку в демонстрацію комуністів і ветеранів і спровокував зіткнення. У Львові також традиційно були зроблені спроби провокацій. Комуністи, всупереч забороні мерії, намагалися розгорнути червоні прапори на Марсовому полі і Пагорбі слави. У відповідь Григорій Ангел і Ярослав Климовський, протестуючи проти святкування Дня Перемоги, розгорнули свої гасла: "Геть Московські окупанти", "Москалі go home", "Геть вбивцю". Однак у справу втрутилися правоохоронці. Близько тисячі співробітників міліції намагалися перешкодити конфлікту, явно спровокованого політпартіями. На щастя, цього року масових зіткнень вдалося уникнути.

Намагалися влаштувати провокації і в Миколаєві. Святкування Дня Перемоги тут почалося зі скандалу. У перетину вул. Радянської та Адмірала Макарова, де формувалася святкова колона, молоді активісти, шість-сім чоловік, поширювали білі стікери з перекресленою свастикою і написом «Перемогли в 45-му, переможемо і зараз». Молоді люди були одягнені в білі футболки з символікою даної акції. На прохання представитися «люди в білому» ніяк не відповіли. Більшість молодих розповсюджувачів немов язика проковтнули. І тільки пара найактивніших з них намагалася пояснити обуреним миколаївцям, що свастика - перекреслена, і що вони, навпаки, проти відродження фашизму. У підсумку розбороняти їх підійшов керівник фракції Партії регіонів в облраді Петро Зібров (що відразу наштовхує на думку - чи не причетна до цього ПР). У конфлікт довелося втрутитися навіть співробітникам міліції. Після скандалу молоді люди кудись ретирувалися.

Ціна людського життя і собівартість пам'яті
Пам'ятаєте головне гасло тиловиків в роки Великої Вітчизняної: "Все для фронту, все для перемоги!" Не менш знаменитий і заклик: земля повинна горіти під ногами окупантів. Те, що ця земля горіла разом з радянськими громадянами, нікого не хвилювало. Але чи мав право Сталін вимагати таких жертв від свого народу?

Маленьке порівняння. Для досягнення перемоги у Великій Вітчизняній командування Королівських ВПС Великобританії обрало тактику масованих нічних нальотів на міста Німеччини. Під руїнами будинків, у вогні пожеж загинули сотні тисяч мирних жителів. Не встигла закінчитися війна, як в Англії почалася запекла громадська полеміка з питання про допустимість такого нелюдського ставлення до жінок і дітей противника. Напруження дискусії було таке, що командувач англійської бомбардувальної авіації генерал Харріс фактично був змушений залишити країну і віддалитися в Південну Африку. Імена загиблих пілотів бомбардувальної авіації відмовлялися внести до списків героїв війни ...

Трагедія радянського народу в тому, що сталінський режим не знав жалості не те що до жінок і дітей супротивника - але і до своїх власних дітей.

Чи варто дивуватися тепер, що так само цинічно ставиться нинішня влада до ветеранів. Словесний пафос, який виливається на них лише один-два рази на рік, має цілком реальну собівартість. 100 грн. продуктовий набір, три гвоздички, місце в почесному ряду на мітингу. Деякі міські адміністрації присовокупляють до витрат на пам'ять від 7 до 40 тисяч гривень на Вічний вогонь. А в деяких містах і на це вже не витрачаються. Так, у металургійному Маріуполі не можуть знайти 50 тисяч на оплату газу для Вічного вогню ось уже близько 10 років. Два роки тому згас Вічний вогонь і в Луганську. Недоцільно так витрачатися - вважає місцева влада.

Зате на політпіар розщедритися - саме воно! У Дніпропетровську під час проведення всеукраїнської акції «Безсмертний полк», в якій взяло участь близько 50 тисяч осіб, на школярів, що прийшли з портретами своїх загиблих прадідів, навіщось почепили шапочки Партії регіонів. І грошей на це не шкода. Це ж не Вічний вогонь.

У Запоріжжі до кошторису витрат на пам'ять включили збори по 16 грн. з батьків за доставку школярів на мітинг Перемоги. І щоб вже торги були рівноцінними - в обмін запропонували учням скостити трудову практику.

Але ціну всього цього постпереможного  пафосу українці вже давно знають і не будують жодних ілюзій. У перервах між «перемогами», регіонали скасували пільги дітям війни. Доплати ветеранам скоротили. Пільгового житла тисячі ветеранів так і не дочекалися, тепер у цих нескінченних чергах на житло старіють їхні діти.

У Сімферополі під час параду Перемоги кілька людей вийшли з плакатами, що відображають неуважне ставлення влади до учасників війни. Під час покладання квітів до меморіалу «Танк Т-34» серед учасників параду з'явилася жінка з літньою пенсіонеркою в інвалідному візку і з плакатом "Дякуємо Батьківщина за"подарунок"до 9 травня, що позбавив мене, ветерана, власного житла в Євпаторії". Жінка тримала транспарант мовчки. Ще одна літня жінка не мовчала - вона плакала і тримала плакат, скаржачись на втрачені пільги.

А скільки людей мовчазно й покірно приймають несправедливе ставлення до себе? Бог знає!

Знецінення ...
Наївно було б очікувати, що в умовах тотального цинізму і лицемірства, в якому виросло вже третє післявоєнне покоління, суспільство зуміє зберегти почуття поваги по відношенню до пам'яті.

У Харкові урочистості та польові кухні з велемовними виступами влади вдень завершилися масовою пиятикою ввечері. Концертік, алкоголь, що ллється рікою, мордобої і купи сміття - таким запам'ятався День Перемоги харків'янам. «Соромно. День перемоги в одній з найбільш масштабних і кровопролитних воєн перетворили на масове бухалово під попсу. З усіх боків бидло сповзло в центр, щоб нажертися, побитися, покричати і залишити сміття. Нібито це їх перемога. А грошей на святкування виділили цілу купу, складно навіть уявити, скільки. А якби провели святковий парад і роздали ці гроші дітям війни - і то толку було б більше», - так відгукуються жителі Першої столиці про велике свято Перемоги.

  І Харків у цьому не виняток.

У підсумку отримуємо дуже сумну картинку дня. Голодні пенсіонери, ветерани, діти війни, що вистоювати довгі черги за безкоштовною кашею або юшкою, п'яна молодь і бійки.

 Луганськ

 Маріуполь

А ще сюжети на телеканалах, що розповідають про приїзд на День Перемоги в Україну німців. Тих самих, що стріляли в наших співвітчизників 68 років тому. Сьогодні вони прибули в Україну, щоб допомогти матеріально тим, кого вони вбивали.

Так хто ж насправді переміг у Великій Вітчизняній?