Проект 032.ua «Люди, які змінюють Львів» продовжує публікувати історії про цікавих львів’ян, які своєю працею, натхненням та великою любов’ю до життя постійно змінюють наше місто.
Сьогодні ми розкажемо Вам про львів’янку Наталю Курило, яка не дивлячись на те, що вже 20 років пересувається на інвалідному візку, бере активну участь в житті нашого міста та працює в рамках різноманітних соціальних проектів для осіб з інвалідністю.
Наталю, що для Вас є зміни?
– Так собі розмірковувала, коли думала про зміну Львова, зміну світу про те, що найперша зміна починається із себе. Цю фразу часто можна почути, але так насправді воно є: «Зміни себе, і все почне змінюватися довкола тебе». Так само можна сказати й про наше місто.
А кожна зміна, звичайно, починається з пізнання та усвідомлення. Пізнання себе, того ким ми є, як нам живеться в тому місці, в якому ми живемо. В даному випадку, у нашому Львові.
Я вже 20 років пересуваюся на інвалідному візку. І мій досвід життя дав певний такий «ґрунт» до міркувань і до бачення того, що треба змінити. Змінити в собі, змінити в нашому оточенні.
Отже, спочатку треба змінити те, що навчитись сприймати дійсність. Вона є така, що ми пересуваємося на інвалідних візочках, і таких людей у Львові є достатньо багато. Але, на жаль, дійсність є такою, що зараз, людям з інвалідністю, зокрема, тим котрі на візках, в нашому місці є не комфортно.
Зміни себе, і все почне змінюватися довкола тебе
Чи змінилось наше місто, за останні роки, у соціальному напрямку?
– Є зміни, звичайно. Зокрема, за останні 10-15 років, можна сказати, що наше місто стало архітектурно доступнішим, не значно але все ж таки. На переходах можна побачити знижені бордюри, по деяких вулицях курсує низькопідлоговий транспорт. Тобто, це ті досягнення, про які треба говорити.
Окрім цього, люди з інвалідністю мають змогу здобувати освіту. Їм не чиняться перешкоди. Але все це відбувається завдяки дуже великим зусиллям. Оскільки, більшість навчальних закладів не є адаптовані. Доїзд до них також складний. Та й більшість транспорту є недоступним для людей з інвалідністю.
Якщо говорити про працю, то і з цим достатньо складно. Тому, щоб зарадити цьому, люди з інвалідністю мають знати свої права.
Зараз Україна ратифікувала Конвенцію ООН «Про права людей з інвалідністю». Це закон, який є в Україні законом прямої дії, який вимагає забезпечення повного і рівного користування для людей з інвалідністю усіма правами та свободами. Зокрема, забезпечення для таких осіб доступності – архітектурної, інформаційної, освітньої, трудової та інших сфер.
На жаль, інколи важко зрозуміти чому, але не всі наші можновладці знають про це, чи можливо не завжди пам’ятають. І це стосується і освіти, і охорони здоров’я, й закладів відпочинку, культури, державних установ. І те, що ми робимо – люди з інвалідністю – в громадських організаціях, ми по-перше декларуємо, що це є проблема, над якою треба працювати, а по-друге, завдяки міжнародним фондам реалізовуємо проекти.
Розкажіть, будь ласка, хто Ви є за фахом і чим займаєтесь зараз?
– За фахом я психолог, освіту здобувала вже будучи на інвалідному візочку. Навчалася заочно в Львівському національному університеті ім. Івана Франка. А як фах мене знайшов? Одразу після школи я навчалася в університеті, але на «хімічному факультеті». Здавалося б така дивна зміна, може так дуже радикально, але після того, як я опинилася у візку, зрозуміла, що хотіла б змінити свою професію і що можливо більше зможу реалізуватися працюючи психологом.
Тому, після 10-ти років по тому, як я змушена була залишити університет, я поновилася вже на інший факультет – «психологію». А пізніше досить довго працювала психологом в навчально-реабілітаційному центрі «Джерело».
З часом я зрозуміла, що не тільки молодих людей з інвалідністю треба готувати до життя в суспільстві, але і сам соціум потребує серйозної підготовки для сприйняття таких осіб.
А як на мене, єдиний шлях до цього – це є безпосередній досвід. Тобто досвід щоденного спілкування, намагання зрозуміти людей котрі відрізняються, котрі пересуваються на візочках, може недобре бачать або не бачать, котрі не чують, які можуть сприйняти світ по-іншому, в даному випадку, маю на увазі, людей з аутизмом чи з розумовою відсталістю. Тому безпосередній живий досвід є найефективнішим шляхом.
І зараз моя праця в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла, вона не пов’язана безпосередньо ні з психологією, ні з неповносправними. Проте я маю можливість багато спілкуватися з різними людьми, які приходять до «Інфоцентру». Я надаю їм інформацію, яку вони потребують. Але, окрім цього, ми просто спілкуємося суто по-людськи. І через таке спілкування вони бачать і розуміють, що поряд може бути людина з інвалідністю і вона може виконувати певну працю. Таким чином, вони вчаться бути просто толерантними.
Нещодавно, ми з колегами реалізовували проект темою якого було репродуктивне здоров’я жінок з інвалідністю
Які серед реалізованих Вами проектів були найцікавіші?
– Я працювала в такому досить потужному проекті, який називався «Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні», і завдяки діяльності цього проекту відбулося багато змін і на законодавчому рівні, і на рівні адаптації неповносправних осіб в одній з шкіл Львова. Зокрема, 95-ї школи на Сихові.
А нещодавно, ми з колегами реалізовували проект темою якого було репродуктивне здоров’я жінок з інвалідністю. Багато довелось працювали з керівництвом охорони здоров’я як міста, так і області, а також з головними лікарями медичних закладів.
Також відбувались семінари, під час яких обговорювали наскільки важливою є доступність закладів охорони здоров’я. І не якихось окремо взятих, а що кожен заклад охорони здоров’я має бути адаптований до потреб людей з інвалідністю. І також дуже важливо усвідомлювати, що це не є насправді потреба тільки людей з інвалідністю. А це є безпека і комфорт будь-якого пацієнта та працівника закладу охорони здоров’я.
Окрім цього, в рамках даного проекту ми подавали інформацію про державні будівельні норми, доступність закладів охорони здоров’я для тих від кого це залежить. Сподіваємося, що в результаті все-таки покращиться ситуація з доступністю медичних послуг в сфері репродуктивного здоров’я жінок з інвалідністю. Але це тільки одна частинка. Тобто, не означає, що коли зроблять доступність для жінок з інвалідністю – завдання виконане. Тому що є ще багато інших проблем. Є швидка допомога, зокрема, наші «швидкі», які не є адаптовані. Також є працівники «швидкої», які мають пройти навчання щодо правил госпіталізації людини, котра пересувається на візочку. Це насправді є проблемою, як виявилося нещодавно з мого досвіду.