Розміщення маломобільних та соціально незахищених переселенців з початком великої війни в Україні фактично лягло на плечі волонтерів, релігійних та міжнародних організацій. Шанси на системне розселення були малі, попри те, що фактично війна тривала з 2014 року. Дах над головою вдавалося отримати найчастіше завдяки випадку, везінню й особистим зв’язкам. Сьогодні держава звітує про нові програми, постанови й сотні місць в центрах компактного проживання ВПО. Але досить часто між цифрами у звітах і реальними людьми — прірва. Історії переселенців та розповіді волонтерів, що час від часу так, як і раніше, «вручну» шукають ліжко для хворих стареньких, показують: проблема не зникла, але вперше за роки війни з’являється шанс змінити систему.
У січні 2024 року, коли Авдіївку на Донеччині фактично окупували росіяни, пані Олена виїхала разом з іншими мешканцями під обстрілами. Без речей, без телефону, без документів. У квартиру влучив снаряд — усе залишилося там. Спочатку її привезли до Покровської громади. Волонтери дали можливість переночувати, помитися, поїсти. Вранці посадили в автобус до поїзда. Хтось виходив у Вінниці, хтось — в Івано-Франківську. Їй «випав» Львів.
На вокзалі знову волонтери: пояснили, нагодували, подзвонили, дізналися, де є вільне місце. Так Олена опинилася в Дрогобичі, де прожила півтора місяця — поки відновлювала документи. Старий паспорт-книжечка був єдиним, що в неї залишилося. Коли довелося виселитися з тимчасового місця проживання, жила на вокзалі. І знову — випадок, волонтери, люди, які не пройшли повз.
Так, переселенка ні на що не нарікає, але у відвертій розмові «на порозі житлових модулів» зізнається, що відчуває іноді недоброзичливе ставлення через її російську мову. А ще Олена говорить, що коли лунає тривога, і «прилітає» по Львову, страх в середині неї нікуди не дівся — перед очима - авдіївські палаючи будинки, поранені люди, які тікали... Їй лячно, що у 64 роки довелося почати життя з нуля, а на питання, чи думає про власне житло, реагує категорично негативно, бо не вірить, що це можливо.
Довідка: Модульне містечко для вимушено переміщених осіб зʼявилося у Львові у січні 2023 року. Двоповерхові будиночки розраховані на понад 1400 людей. Одним з найбільших партнерів Центру соціальної підтримки є згромадження отців-салезіян святого Івана Боско (УГКЦ), які від першого дня життя модульного містечка і до сьогодні забезпечують харчуванням один раз на день усіх мешканців містечка.
«Ми шукали місця,
обдзвонюючи
все місто»
Тетяна евакуювалася з Сіверськодонецька на Луганщині наприкінці березня 2022 року. До Львова з хворим літнім чоловіком приїхали випадково, як і більшість - «без грошей, без планів». На вокзалі їх зустріли волонтери — дві пані з театру, які влаштували їх на дві ночі в приміщенні, пов’язаному з театром Курбаса.
Жінка розповіла, що спочатку будівля була занедбана, чекала на капітальний ремонт, але її тимчасово пристосували під житло для переселенців. Люди тоді самі прибирали, ремонтували, облаштовували кімнати й санвузли. Гроші знаходили волонтери. Згодом будинок передали на баланс міської ради. У гуртожитку зробили капітальний ремонт, облаштували побутовою технікою. Тут живуть пенсіонери, люди з інвалідністю, багатодітні родини.
(Гуртожиток у 2022 році - так було на початку.)
(Після ремонту - так стало.)
Тетяна згодом сама стала волонтеркою. Каже, що бачить, як змінювалася система надання допомоги переселенцям.
За її словами, у порівнянні з початком війни, гуманітарної допомоги для ВПО стає менше, але це нормально, бо благодійники скеровують її більше до прифронтових районів. На питання про власне житло, не вірить, що буде така можливість.
Міграція стала повільнішою, але потреби нікуди не зникли
Варто зазначити, що на початку повномасштабного вторгнення Львів пережив кілька потужних хвиль внутрішньої міграції. За інформацією керівника Центру допомоги переселенцям у Львові Романа Головатого, станом на березень 2022 року в місті було зареєстровано понад 250 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Сьогодні, за даними на середину січня 2026-го, у Львівській міській територіальній громаді офіційно обліковано тільки 95 321 ВПО.
Він пояснює це кількома факторами. По-перше, у зимовий період люди, попри небезпеку, менш схильні до переїздів. По-друге, громади в прифронтових регіонах цього року краще підготувалися до зими: забезпечують мешканців твердим паливом, пальним для генераторів, є підтримка з боку місцевої влади. Тому масових міграцій, як у 2022–2023 роках, зараз немає.
Щодо перспектив вразливих категорій переселенців на власну оселю, керівник Центру вважає, що питання соціального житла залишається загальнонаціональною проблемою. Чиновник нагадав, що частина людей повертається додому після деокупації територій — так було з Київщиною, Херсоном. Є й державні програми, зокрема житлові ваучери для окремих категорій, але для малозабезпечених цього недостатньо.
Наразі місто оголосило всеукраїнський архітектурний конкурс для пошуку оптимальної концепції забудови земельної ділянки площею 4 гектари на вулиці Миколайчука. Це район поруч із великим реабілітаційним центром, який у перспективі також отримає нову трамвайну лінію. Тобто йдеться не лише про житло, а про повноцінну інтеграцію в міську інфраструктуру.
У межах цього проєкту передбачається будівництво житла, на яке зможуть претендувати внутрішньо переміщені особи, а також інші соціально вразливі категорії — зокрема сім’ї військовослужбовців, діти-сироти та люди, визначені рішенням органу місцевого самоврядування. Формат — пільгова оренда, відповідно до рамок, визначених державною постановою для експериментального будівництва.
Загалом на цій ділянці потенційно можна реалізувати до тисячі квартир. Повна реалізація проєкту може коштувати близько 70–80 мільйонів євро, однак наразі Львів претендує на участь у пілотному етапі програми. Йдеться про конкурс Міністерства розвитку громад і територій у співпраці з Європейським інвестиційним банком, у межах якого 100 мільйонів євро буде розподілено між п’ятьма громадами-переможцями.
Слово волонтерці
Відома лікарка, яка рятує поранених військових, і волонтерка з Луганщини Оксана Мироненко - засновниця БФ «Наш Сокіл», що опікується найвразливішими маломобільними переселенцями здебільше у сусідній Івано-Франківській області, погоджується, що сьогодні держава зробила перші важливі кроки на шляху вирішення питання розміщення таких ВПО, особливо на законодавчому рівні. Але у механізмах реалізації намірів та сприйняття на містах є велика проблема.
- Проблема не в законах, а в тому, що їх ніхто не впроваджує. Мене часто питають: а що, держава взагалі нічого не робить? Робить. Законодавча база є. Є постанови, є механізми, на папері все виглядає навіть дуже логічно і правильно. Наприклад, постанова №1169 — якщо в неї уважно вчитатися, там усе продумано: і оплата послуг, і компенсація комунальних, і гроші для закладів, які беруть людину на догляд. У принципі — класна система. Але далі починається людський фактор. І він усе ламає.
Лікарні з відповідними відділеннями, які можуть приймати хворих маломобільних переселенців, можуть отримувати оплату, якщо правильно оформити людину. Заклад, який бере переселенця хоча б на дві соціальні послуги, також має отримувати фінансування. Але на місцях — тиша. Усі звикли працювати “як завжди”. І ніхто не хоче зайвий раз встати з крісла і щось міняти. Ні з боку медичних закладів, ні з боку соціальних.
Я все більше переконуюся: людей на місцях треба буквально брати за руку і вчити змінюватися. Має бути політична воля зверху. Не так, як у нас часто люблять: показати гарні цифри на дашборді, написати оптимістичний пост — і все. А реально приїхати на місця, в громади, у заклади, сісти з людьми і на пальцях пояснити: ось алгоритм, ось як це працює, ось що ви робите — і ось за це вам платять. Допомогти оформити документи, пройти цей шлях разом.
Зараз же виходить так: постанови приймають, часто з обмеженим терміном дії — наприклад, до кінця 2026 року, — а заклади бояться. Бояться, що гроші не прийдуть. Бояться вийти зі старої, поганої, але звичної системи фінансування.
У результаті волонтерські організації та благодійні фонди щомісяця мають нові списки маломобільних переселенців, яких вдалося евакуювати, вирвати з небезпеки, довести до ладу у транзитних центрах. До речі, один з таких «Океан добра», який дуже гарно працює з маломобільними переселенцями з інвалідністю. Але потім такі люди мають бути кудись розселені. І ми все ще їх “розпихаємо” по країні вручну. Через особисті контакти. Через домовленості. Інколи хтось телефонує і каже: “У нас звільнилося місце”. Звільнилося — бо хтось помер. Помер від старості, у нормальних умовах. І це, як не страшно звучить, краще, ніж померти десь у підвалі або на вокзалі.
Ми працюємо з людьми, яких ніхто не хоче бачити. Це не діти, не “перспективні кейси”, не милі котики для зборів. Це старенькі в памперсах, з деменцією, інколи агресивні, інколи не пам’ятають свого імені, часто говорять російською — бо так виросли. Але це теж наші люди.
Нещодавно була ситуація: приїхала бабуся, глуха, російськомовна. Її почали сварити за мову, кричати на неї українською — а вона просто не чує. Вона ридала. А ми бігали між службами і намагалися якось це владнати. Зрештою — розрулили. Але скільки таких історій залишаються за кадром?
На жаль, є заклади, які офіційно декларують готовність допомагати, але на практиці відмовляють. Був випадок: ми привезли пацієнтку зі стомою, з онкологією, до відомої християнської організації. І там влаштували скандал — кричали на наших водіїв, поводилися агресивно, просто вигнали. У підсумку ми знову ж таки — через особисті зв’язки — влаштували цю жінку в лікарню. Коли мене спитали: “А хто у неї контактна особа?” — відповіла: “Я”. Так і живемо.
Усі хочуть брати тільки “зручних”: щоб ходячі, з пенсією, україномовні, вдячні, бажано ще й релігійні. І щоб нічого не робити, а гроші отримувати. Це, можливо, і логічне бажання — але точно не про соціальну державу.
Проблема не в законах. Проблема в тому, що їх ніхто системно не впроваджує. І поки це тягнуть на собі волонтери й благодійні фонди — нічого принципово не зміниться. Тут потрібен великий адміністративний ресурс і реальне бажання розв'язати питання. Інакше ми так і будемо шукати місця для стареньких переселенців “по одному-двох”, вручну, на власних нервах і зв’язках».
Замість післямови
За останні 11 років від початку російської агресії, кількість переселенців в Україні не тільки не зменшилась, а навпаки кожен рік зростала. І, на жаль, наразі, поки не настала стабілізація лінії фронту та припинення вогню все більше міст перетворюються у прифронтові, а це означає, що у категорії ВПО можуть потрапити ще тисячі та тисячі людей. Кожен день «шахеди» та балістичні ракети можуть перетворити на переселенців родини, які живуть сьогодні за сотні кілометрів від фронту.
Держава, громадськість та благодійники мають знаходити ресурси, щоби життя вразливих соціально незахищених переселенців не перетворювалося на нескінченну боротьбу за виживання.
Так, Україна сьогодні веде війну не на життя, а на смерть - за своє існування, і швидко вирішити житлову проблему маломобільних ВПО складно. Але іноді небайдужість влади та суспільства виявляється достатньо, щоб люди не відчували себе кинутими.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.
Лариса Лазоренко