Агресія в тилу: чому зростає нетерпимість у побуті, транспорті та соцмережах

Війна зазвичай асоціюється з фронтом — лінією зіткнення, обстрілами, втратами.

Проте дедалі помітніше, що її наслідки проявляються і в тилу — у щоденних конфліктах, спалахах агресії в громадському транспорті, чергах, лікарнях і соцмережах. Побутова нетерпимість стала частиною повсякдення, і це вже не поодинокі випадки, а системне явище, яке потребує пояснення.

З початком повномасштабної війни українське суспільство перебуває у стані тривалого стресу. На відміну від короткочасних криз, війна не має чіткої «точки завершення», що позбавляє людей відчуття контролю та прогнозованості. Психологи називають це хронічною травматизацією — станом, коли нервова система постійно перебуває у режимі небезпеки. У таких умовах навіть незначний подразник — штовханина в маршрутці чи різкий коментар онлайн — може викликати непропорційну реакцію.

Однією з ключових причин зростання агресії є накопичена втома. Йдеться не лише про фізичне виснаження, а й про емоційне та моральне. Люди живуть між новинами про обстріли, втрати, економічну нестабільність і особисті страхи. Водночас суспільний запит на «стійкість» часто не залишає простору для слабкості. Невисловлені емоції не зникають — вони трансформуються в роздратування, цинізм і нетерпимість до інших.

У громадському транспорті ця напруга проявляється особливо яскраво. Переповнені салони, затримки, тривоги — усе це створює середовище, де люди перебувають у фізичній близькості, але без емоційного контакту. Будь-яке порушення негласних правил — гучна розмова, зауваження, випадковий дотик — сприймається як загроза. Конфлікти швидко ескалують, бо у людей немає внутрішнього ресурсу на стриманість.

Соцмережі посилюють цей ефект. Вони стали простором, де агресія нормалізується й навіть заохочується алгоритмами. Контент, що викликає сильні емоції, отримує більше охоплення, а різкі висловлювання сприймаються як форма «чесності». Анонімність або дистанція екрана знижують відчуття відповідальності, перетворюючи дискусії на поле взаємних звинувачень. У результаті формується культура нетерпимості, де будь-яка інша думка розглядається як ворожа.

Додатковим чинником є розшарування суспільства за досвідом війни. Хтось воює, хтось волонтерить, хтось живе за кордоном, хтось — у відносно спокійних регіонах. Ці різні реальності породжують взаємні претензії й образи. Агресія стає способом захисту власної позиції та спробою підтвердити її легітимність. У побуті це проявляється у швидких оцінках і стигматизації — «не так живеш», «не так говориш», «недостатньо робиш».

Ще один важливий аспект — зниження довіри. Війна руйнує базове відчуття безпеки, а разом із ним і віру в стабільність соціальних правил. Коли люди не впевнені у завтрашньому дні, вони частіше діють з позиції самозахисту. Це призводить до різкості в спілкуванні, нетерпимості до помилок інших і небажання йти на компроміс.

Попри це, агресія в тилу не є незворотним процесом. Досвід інших країн, що пережили війни, показує: зниження напруги можливе за умови системної роботи з психічним здоров’ям, відкритих розмов про втому та визнання права на слабкість. На рівні громад це можуть бути програми підтримки, простори для діалогу, доступна психологічна допомога. На індивідуальному рівні — усвідомлення власного стану і відповідальність за спосіб взаємодії з іншими.

Агресія в тилу — це симптом, а не причина. Вона сигналізує про глибше виснаження суспільства, яке продовжує жити й працювати в умовах війни. Усвідомлення цього факту є першим кроком до зменшення нетерпимості й збереження соціальної тканини, без якої відновлення після війни буде неможливим.