Щорічно 5 грудня в Україні відзначають День волонтера. Волонтери - це люди, які безкорисно допомагають іншим. Сьогодні з нагоди свята ми підготували для вас 5 історій львів’янок, які займаються волонтерством, щоб приносити іншим радість.
Юля Лейбенко, проджект менеджер Парку культури, волонтер в дитячих сиротинцях.
"Займатись волонтерством я почала ще в 16 років, коли організувала свій перший благодійний концерт в школі, - розповідає Юлія, - тоді ми збирали гроші для хлопчика, в якого була лейкемія.
Не знаю чому, але я завжди запам'ятовую моменти, в яких я могла допомогти і цього не зробила. А близько року тому, я натрапила на пост у львівській спільноті про те, що група людей планує їхати в інтернат до діток і вони шукають охочих. Мене здивувало те, що ця поїздка не була на День святого Миколая (як ми всі звикли), а просто так. Тож я зателефонувала організаторам, запитала у них, чим можу допомогти. Мені сказали, що в цьому інтернаті є футбольна команда, якій потрібна форма і взуття, і якщо я можу чимось допомогти, то діти були б щасливі. Мені вдалось дістати футболки для всієї команди і професійні кросівки для одного з хлопців. Тож ми з усім цим добром поїхали до діток".
"Ті очі, ті посмішки, щастя й радість від отриманого...Воно того вартувало! Тому, коли я приходжу в дитячий будинок, то я намагаюсь максимально приділити всім увагу, побавитись, хоч якось допомогти. Коли ти бачиш як дитина радіє звичайному теплому взуттю, то розумієш наскільки всі твої проблеми незначні. Коли їдеш в інтернат до хлопців з вадами здоров"я, а вони просто тішаться від того, що хтось до них приїхав, що про них не забули. Мені нічого не вартує виділити кілька годин свого часу на якусь поїздку. Мабуть, основне це те, що одного разу я зрозуміла, що насправді допомагати - легко", - зазначає Юлія Лейбенко.
Оксана Бабенко, журналіст "Львівського радіо", волонтер Центру зайнятості вільних людей,
соціальний репетитор в організації Турбота в дії.
"Я хотіла бути волонтером вже з підліткового віку. Завжди хотілося бути чимось корисною іншим людям. Мені здається, що волонтерство робить життя цікавішим, надає йому нових барв. Це змога вийти поза межі свого мікровсесвіту "робота-дім-навчання"- говорить Оксана.
За її словами, вона почала волонтерити у День Святого Миколая.
" Я не планувала тоді іти до військового шпиталю і сиділа зі своїми друзями у кав’ярні. В один момент мені зателефонувала волонтерка з ЦЗВЛ (Центр зайнятості вільних людей) Ліда і попросила прийти. Вона напекла фігурного печива для військових, тож треба було просто скласти компанію. Це був вечір. Ми сиділи за чаєм з печивом і розмовляли. Поганий настрій, який мала в той день, всі турботи, раптом мене покинули. І на душі стало дуже класно і легко. Попри те, що ті хлопці, яких ми провідали мали складні часи - хтось не ходив, у когось болів хребет, і таке інше, вони настільки вміли радіти, насолоджуватися кожною хвилиною цього життя, що на мить всі присутні просто повернулися у дитинство - коли свято Миколая - це ялинка, гірлянди, і очікування якогось нереального дива. І це, напевно, був мій накращий день Миколая за все життя" - пригадує Оксана Бабенко.
Марина Сай, член Львівського товариства захисту тварин,
волонтер притулку "Милосердя"
"Коли ми в 2006 році всі дивним чином зібралися майже одночасно, навіть собі не уявляли наскільки важко займатися такою справою. Хтось не витримав і покинув, хтось лишився, хтось добавився пізніше. І всі тут волонтери.Напевно тому, що дуже шкодуємо тварин і хочемо їм допомогти. А це означає, що треба робити все можливе і навіть неможливе для їх врятування, утримання.Коли дивишся в їхні вдячні очі, то не думаєш про оплату, хочеться давати. Це покликання. Коли збирається група таких людей, виходить диво", - розповідає Марина Сай.
Юлія Тарасюк, вчитель німецької мови у СЗШ № 63 м.Львова,
волонтер у військовій лікарні, опікується бійцями АТО
До Майдану вона жила у Волинській обл, працювала в своєму селі вчителем. Але всі ці події в Україні надихнули дівчину на зміни, їй хотілось бути більш активною, допомагати захисту країни не просто словами, а й діями. Тому покинула все й у 2015 році переїхала до Львова, що стало початком її нової сторінки життя. Вона завжди намагалась допомогти армії, підтримати бійців, яких знала. Але їй хотілось робити більше.
"Одного разу я вирішила відвідати поранених у госпіталі. Тоді й дізналась про існування Волонтерської Сотні Львова, що діє при Львівському шпиталі. Знайшла контакти і запитала чи є потреби у волонтерах. Думала, що буду проходити якийсь відбір, завдання і тому подібне, але лише пізніше зрозуміла, що в цьому немає потреби. Бо якщо ти відчуваєш шалену любов, повагу, вдячність до своїх захисників, то у будь-якому разі у тебе все вийде. Головне, щоб цей йшло від щирого серця" - розповідає Юля Тарасюк.