Оглядаючи полотна Володимира Луцика, дивуєшся часовій невідповідності своєрідної живописній магії, що захоплює нашу уяву. Вражає, насамперед, колірна гама. Вона сприймається у нерозривній єдності з особливими майстерно використовуваними технологічними прийомами. Художник спрямовано творить ілюзію давньої реліквії, що ніби прагне промовляти до нас із сивої давнини.

Мотиви, які Володимир Луцик обирає для своїх творів, на перший погляд, дуже прості, трансформовані в певні композиційні схеми, – натюрморти, пейзажі, зображення риби, розп’яття, Тайна вечеря. Він свідомо уникає об’ємності, світлотіневого моделювання. Здається, зовнішня форма для нього немає особливого значення. Але, насправді, це не так – достеменно вивірена, позбавлена зайвих деталей композиція, у якій використовується максимальне наближення чи віддалення зображень, або ж несподівані, творить особливий, здебільшого виразно статичний простір. У ньому начебто все завмирає у дивному метафізичному спокої. Саме в цей простір автору вдається вкладати потужний емоційний згусток, частку своєрідного енергетичного, духовного поля, дії якого неможливо уникнути.