В своїх роботах митець прагне візуалізувати ментальні образи української землі з архаїкою давніх жіночих статуй та безкрайніми просторами степів. В них, як сновидіння, вплітаються спогади автора про дитинство серед лісів та озер, повитих туманом, від стежки, що губиться в сухій траві чи давно забутою криницею біля старої хат, від якої віє ностальгією та спокоєм. Одночасно, в глиб цих образів проникають явища вже нашого часу – динамічні, мінливі.

Автор часто втілює на полотні одну тональність: якщо ранок – то це холодні, туманні відтінки, якщо осінь – охристі, теплі.

В картинах Ігоря Мариняка модернізм накладається на традиційну візуальну мову, надаючи навого звучання вже звичним мотивам. Задля максимальної передачі образу на полотно автор художнім жестом створюю фактуру, яка лише частково передає зображуване, а більше являється тілом самої картини.