Олег  Терентійович  Мінько

Заслужений художник України (1972) та Народний художник України (2009). Вважається одним із найкращих сучасних художників України.


Автор знакової для «відлиги» ‘60х серії «Життя масок», тонкий психолог і вишуканий колорист, Олег Мінько з тих художників, прізвище яких не потребує додатків у вигляді епітетів, звань, посад, регалій, хоча він і відомий, і заслужений, і професор... Він – явище. І як художник, і як людина. Організатор легендарної підпільної академії Карло Звіринський, під керівництвом якого Олег Мінько зробив свої перші мистецькі кроки, вважав його унікальним художником: «На Галичині ніхто так не малював, – говорив Звіринський. – У світовому малярстві теж нічого подібного я не бачив». 
Бог подарував Олегу Міньку талант бачити світ без «лушпиння» буденної метушні, і художник впродовж усього свого життя намагався не зрадити цю довіру штампуванням модних сюжетів, гонитвою за гонорарами та нагородами. «Все моє життя в картинах, – говорив сам автор. – І якщо хтось у моєму живописі знайде відповідь для себе, значить, моя творчість буде потрібна ще комусь, крім мене. І я радітиму з того». Олег Мінько любив самотність, спокій, гарну музику, мудре слово, спів пташок, зливу, громовицю, людей – на відстані, хіба знедолених, розумних, добрих – так. Коли йому часом бракувало формату в колористичному вислові, писав вірші. Наприклад, такі: 

Ліг на траву суху, пахучу, 

Дивлюся в небо – Великі зорі, 

Лежу в сухій траві, і пахнуть квіти, 

Стрибунці по тілу скачуть, співають, 

Думають, що я земля, бо пахну Полином сухим.

Остання прижиттєва виставка художника відбулась восени 2013 року з нагоди його 75-ліття у Львівській Національній Академії Мистецтв, де він багато років очолював кафедру художнього текстилю.