Живопис Сергія Гая черговий раз доводить аксіому щодо творчої форми, яку завжди доводиться наповнювати собою. 
У трикутнику своєї улюбленої натури - ню, кінь, квітка – йому вдається закодувати стільки інформації та сконцентрувати стільки вітальної сили, що кожен сюжет перетворюється буквально на архетип. Імпульсивність живописної манери підкреслює монументальну «скелястість» персонажів. Складається враження, що автор, енергійно продряпуючи густо накладені шари фарби, намагається в такий спосіб «здерти» швидкоплинну біологічну оболонку, аби добратися до «першоформи», оголити вічну сутність формули буття.